Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри. Данило Яневський

управління України і Дослідного інституту сучасної української історії (Філадельфія). Логічно було би передбачити, що у вступному слові упорядники зроблять спробу, спираючись на висновки останніх на той час досліджень, сформулювати несуперечливу, бодай в основних своїх рисах, концепцію, яка дозволила би скласти адекватне уявлення про роль і місце досліджуваних суб'єктів в історії нашого народу. І такі очікування справдилися. Щоправда, лише частково.

      У передмові, що її написав відомий дослідник, заступник директора Інституту національної пам'яті Владислав Верстюк, постулюються 10 засадничих тез:

      – антигетьманське повстання було розгорнуто «під гаслами відновлення Української Народної Республіки»,

      – УНР «була відновлена в ході антигетьманського повстання»,

      – «були зроблені перші кроки до будівництва нових державних структур»,

      – «центральне місце в новій системі української влади посіла Директорія, яка стала титульною інституцією відновленої Української Народної Республіки»,

      – в Декларації від 26 грудня 1918 р. вона іменувала сама себе «Верховною Владою Української Народної Республіки»,

      – в основу цієї Декларації «поклали (хто, де, коли? – Д. Я.) так званий трудовий принцип, який мав увібрати кращі риси радянської та парламентської систем»,

      – цей документ «іноді називали “тимчасовою конституцією УНР”» (за цим деперсоналізованим посиланням на авторитет стоять невідомий читачеві архівний документ та спомини одного з прем'єрів УНР Ісаака Мазепи, про якого трохи згодом. – Д. Я.),

      – у «конституції» «права та обов 'язки уряду, як і його місце в системі державної влади, не були визначені»,

      – «селянський характер української нації, її слабка присутність у містах, невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ України на підросійську та австрійську частини весь час змушували державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва»,

      – «два роки діяльності Директорії УНР у вкрай несприятливих зовнішніх і внутрішніх обставинах нагромадили величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму».[12]

      Уникнути цих та інших суджень, які не мали і не мають відношення ані до науки, ані до того, що відбувалося насправді, досить легко. Треба взяти в руки перше-ліпше дослідження, яке побачило світ до моменту написання цих дурниць, та ознайомитися з його висновками. Зокрема такими:

      – перший етап конституційного будівництва в «другій» УНР (листопад 1918– серпень 1919 р.) «характеризувався перевагою тенденції до побудови соціалізму, державного будівництва на грунті класового підходу (хоч у пом'якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді) над тією, що тяжіла до загальнодемократичного

12

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920 pp. Документи і матеріали. У 2 томах. – Том І. – Київ, вид-во О. Теліги, 2006. – 687 с – С. 5, 6, 7, 8, 9, 31. (Далі – Директорія. – Т. І.)