Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах

в кулак.

      «Добре йому поради давать, зайді африканському, – подумав Вовк. – Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:

      – Добре було б. А то вже на смик перепався.

      – Хо-хо, на смик! – зареготав лев. – Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.

      – Та де там здоровий, – одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.

      «Таки є, є ще сила молодецька», – вдоволено подумав.

      – Слухай, – мовив, – а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?

      – Та розумієш, – зам’явся лев. – Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, – каже, – по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?

      – Ну то не біда, – засміявся Вовк. – Слухай-но.

      І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.

      – О, молодця! – похвалив той. – Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми – сила. То ходімо!

      І обоє подалися з хати.

      Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.

      – Ой, які гарні квіти, – мовило в захваті зайча. – Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.

      – Запам’ятай це місце, – мовив серйозно Бурмосик, – і обминай його десятою дорогою.

      – Чому?

      – Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, – вказав лапкою Бурмосик.

      Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.

      – Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.

      – Ой, як страшно, – притулилась Люська до Бурмосика, – а який він, цей Болотяник?

      – Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить – так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.

      – Добре, що ти попередив мене, – притихла Люська. – Але які гарні квіти, – додала з жалем. – Так і хочеться сплести з них віночок.

      – Може, зайдемо до нас, і ти поїси? – запропонував Бурмосик.

      – Ні-ні, – заперечило зайча. – Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.

      – Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, – і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.

      Розділ IV

      Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у вал очки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.

      – Добридень, Буцику, – наче до давнього знайомого, привіталася Люська. – Я ваша нова подружка.

      – Я знайшов її на Суничній галяві, – пояснив Бурмосик.

      – І