Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах

радощах. «От, – кажуть, – іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?

      – Хочу! – пискнула Люська.

      – Ну от! А звуть мене Толябун.

      – Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

      – Толик? Х-хе. Хай так.

      – І від кого ж ви їх захищаєте? – мовило по хвильці зайча.

      – Ого! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, – потрусив головою Толябун.

      – Як це – з двома пащами? – роззявила рота Люська.

      – А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, – брехав далі Толябун.

      – Вони ж, мабуть, страшні, – знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.

      – Ще й які! – ствердив лев. – Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв'язали й відправили на цій кулі. П'ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!

      – Як же ви повернетесь, Толику? – співчутливо запитала Люська. – Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

      – Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв'язаний.

      – Чого ж це я стою! – спохопилося зайча. – Бідний Толик. – І, підбігши до лева, почало розв'язувати міцні пута. – А про яку здобич ви говорите: про їжу?

      – Еге, про їжу.

      – А що ви любите їсти?

      – А ти? – ухиливсь од відповіді Толябун.

      – Моркву!

      – І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…

      – На дерево? Хіба морква росте не в землі? – сплеснула лапками Люська.

      – Ти розв'язуй, розв'язуй, – поквапив лев. – Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, – викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

      – А капуста теж на деревах? – розпитувала Люська.

      – Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, – додав поквапливо. – Ех, зараз би капусточки пожувати…

      – А я вас пригощу. У нас є, – пообіцяла щиросерда Люська. – Ну от і готово! – мовила, розв'язавши останній вузол.

      – Але понад усе я люблю знаєш що? – спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

      – Що? – перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.

      – Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! – заревів лев і кинувся на неї.

      Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.

      – Стій! Кому кажу! – кричав він. – Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!

      Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з'їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв'язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п'ять днів нічого не їв.

      Надвечір попереду завиднів якийсь