Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах

більше подобається. Ну як, схожа я на королеву?

      – Чиста королева, – погодився Бурмосик, зазираючи в піч. Але даремно шукав він якогось чавунця з варивом. У печі навіть не топилося.

      – Чиста тобі королева, – повторив він уже не так бадьоро й зітхнув. – А їсти хочеться!

      – І мені вже хочеться, – радо підтримало зайча, не одриваючи погляду од дзеркальця. – Насилу вас дочекалась.

      – А що ж їсти? – запитав Бурмосик.

      – Справді що? – й собі поцікавилась Люська.

      – Нічого ж немає!

      – Дійсно. Немає.

      – І ніхто за всенький день не здогадався зготувати хоч що-небудь? – подав голос Буцик.

      – А хто ж міг зготувати, – здивувалася Люська, – коли в хаті нікого не було? Ви косили, а я рвала квіточки. Правда ж гарні? А ми сьогодні будемо читати?

      – Щось на голодний шлунок не дуже хочеться, – відповів Буцик.

      З’ївши по скибці хліба з чаєм, друзі лягли спати, сподіваючись, що хоч завтра матимуть кращу вечерю.

      Але назавтра їх чекало те саме.

      Ще здалеку, повертаючись додому, косарі почули життєрадісний спів:

      Бо моя врода

      То є чистая вода…

      Цього разу на голові в «королеви» красувався віночок волошок, але їжею в хатині й не пахло.

      – Ой, гляди, – сказав голодний Бурмосик. – З неробами часом трапляються усякі неприємності.

      – Так неробам і треба! – озвалась Люська. – А нам із вами чого боятися, крім вовка й лева, звичайно. Адже ми завжди при ділі. Правда, мені гарно в цій короні? – спитала Люська. – Чомусь ви не раді…

      – Раді-раді, – озвався Бурмосик. – Навіть дуже, – й заходився розтоплювати піч.

      – Ти сказав би їй що-небудь, – говорив Буцикові Бурмосик, коли вони вкладалися спати. – Хай хоч трохи нам допомагає…

      – Та якось незручно. Все-таки наша гостя. Бідна дівчинка! Вона так натерпілася через того лева. Хай мине день-другий.

      Та минуло кілька днів, а по зайчаті не видно було, щоб воно дуже журилося. До роботи Люська й не думала братися.

      Тоді вночі, як усі поснули, Бурмосик поліз на горище, де у скриньці в нього лежали всякі дуже потрібні речі – гайки, шурупи, цвяхи, мотки дроту, – і видобув із тієї скриньки шматочок кривого дзеркала. Цей шматок подарував йому минулого літа директор заїжджого цирку за те, що Бурмосик допомагав розставляти стільці. Саме в останній день, коли артисти пакувалися в дорогу, одне велике криве дзеркало з кімнати сміху розбилося.

      Навшпиньки Бурмосик прокрався до Люсьчиної кімнати, узяв зі столу її люстерко і, притуливши до того уламка, провів чотири рази склорізом. Ще мить – і він уже тримав два невеличкі, однакові за розміром дзеркальця. Але одне було правдиве, а друге – криве, хоча на вигляд вони нічим не відрізнялися.

      Залишивши на столі криве дзеркальце, Буцик сховав Люсьчине і ліг спати.

      Лише місяць, що зазирав у вікно, бачив те. Але місяць, як відомо, бачить усе, що діється вночі, а говорити не вміє.

      Прокинувшись, як завжди, о тій порі, коли тіні од сонця найкоротші, Люська полежала ще трошки, вирішуючи, з яких квітів вона сьогодні сплете