Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах

нашорошила вуха. – Втікаєш?

      – Ну й тікаю, – зізнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.

      – Цить, – гримнув лев. – Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.

      – Все чиста правда, – подала голос Люська.

      – А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну – вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом – от тільки зв’яжу її. – Лев підійшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної – і од землі не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…

      – Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…

      – Ну то біжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.

      – Е ні, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.

      – Отож, – кинув Толябун і вибіг із хати.

      – Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, – а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать – заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобі?

      – Заступлюся, – мовила Люська. – Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк – і подружилися з цим грубим невігласом.

      – Отож, отож, – запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. – Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.

      Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?

      – А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?

      – А ти звідки знаєш? – вибалушив очі Вовк.

      – Із вашої розмови з Толябуном.

      – Гаразд, розкажу, коли так, – погодився сіроманець. – То ти…

      – Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.

      – Невже? – зрадів Вовк.

      – Так.

      – І нема Кабана?

      – Ні. Він уже місяць на змаганнях.

      – І рушниці нема?

      – І рушниці.

      – О, як добре, – усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув він на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобі боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоїв її Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун,