Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах

Вовк. – Стратьог!

      Розділ VI

      Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.

      – І що найголовніше, – казав Буцик, – ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.

      – Таки змінилась, – охоче підтвердив Бурмосик.

      – А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.

      – Але не тільки це, – озвався Бурмосик.

      – А що ще?

      – Та бач… – мовив Бурмосик. – Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?

      – Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.

      – Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!

      – Не болить? – здивувався Буцик.

      – Ні, – відповів Бурмосик. – Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця – криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає…

      – Ай-я-яй, – урвав його Буцик. – Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?

      – Бо вона нічого не робила.

      – Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.

      – Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.

      – Сьогодні ж розкажи їй про все, – вів своє Буцик. – Вона ж, певно, дуже страждає.

      – Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.

      – Хай хоч так, – погодився Буцик.

      Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.

      – Як вам працювалося? – спитала Люська, насипаючи в тарілки.

      – Чудово! – відповів Буцик. – Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.

      – Та що там, – зашарілась Люська. – Гм… А пам'ятаєш, Бурмосику, ти казав, що з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?

      – Авжеж, буває, – швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. – Неодмінно.

      – А коли? – нетерпляче згукнула Люська.

      – Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.

      – Ой, завтра якраз тиждень, – тільки й мовила стиха Люська.

      А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок – її колишній ротик, і навіть вушка були її – довгі й пухнасті.

      О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.

      Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.

      – О, та це ж дзеркальце! – вигукнула