Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників. Сборник

із Чорнокнижником грає у карти. Сів він коло них і дивиться, хто виграє, а хто програє.

      Поки вигравав Чорнокнижник, то він нічого не робив, а як той програв, з усієї сили луснув його поза вуха.

      Розлютився Чорнокнижник на міністрову жінку:

      – Я тобі дав виграти, а ти ще б’єш мене!

      Ще раз дістав цар поза вуха. Жінка з дива кинулась навтьоки, він – за нею. Міністр тоді ліхтарню в руки, вийшов надвір і попросив:

      – Зроби так, аби цей палац пішов на дно, як мій колись. Чорнокнижник нехай плаває посеред озера на ліжку, а я хочу жити на батьківщині у такому палаці, до якого ведуть срібні мости із золотим поруччям.

      Лише сказав це, як Вітер вхопив його і дружину. А на ранок вони вже були у своєму палаці.

      Зайшов до палацу старий цар, втішився, святкувати свято наказав і зятеві корону передав.

      Петро тоді скоренько виліз з-під ліжка, гроші зі стола в кишеню і ще до ранку був у Станіславі. Купив собі корову, пригнав додому і жив з жінкою, як в Бога за дверима. Може, ще й тепер живуть, як не повмирали.

      Чарівна скрипка

      Жив колись на світі бідний русин. Щоночі йому снився син – високий, файний леґінь. Але то був тільки сон. Життя минало, та ні маєтку, ні сина – сама біда в хаті.

      Русин мав під горою кавалок землі, на якому навіть дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що не вродило й стільки, скільки було посіяно.

      Пішов русин найматися до графа, якого люди любили як сіль в оці і тернину в боці.

      – Підеш молотити, – сказав граф, – а за роботу візьмеш те, що в постоли падає.

      Русин погодився. Молотив цілий день, увечері прийшов додому і висипав з постолів на лаву півжмені зерна. Отак він цілий місяць махав ціпом і приносив у постолах свій заробіток. Нарешті зсипав усе зароблене докупи, провіяв і розстелив на веретці, аби просушилося. Але позліталися голодні горобці і зерно видзьобали.

      Як побачив це русин, кинув спересердя капелюха об землю і вилаявся услід горобцям:

      – Смерека би вас прибила!

      – Не сердься, добрий чоловіче, – ніби щось запищало у нього за спиною.

      – А хто це мені радить не сердитись?

      – Та я – зернина, не з’їдена горобцями.

      – А де ти є?

      – Та гездечки – під лопухом.

      Нахилився русин, підняв прив’ялий листок лопуха ї побачив золоту зернину.

      – Що мені з тебе? – спитав, поклавши її собі на долоню. – Хіба тобою наситяться голодні дід і баба?

      – Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу, – відповіла золота зернина.

      Русин посіяв її перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з Черемошу, щедро поливав, але із землі нічого не сходило. Засумував старий, забідкався. Розказав про все жінці, а вона допікає:

      – Тобі, чоловіче, на старість горобці в голові цвірінькають. Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! Як не було у нас гараздів за молодих років, то не буде і за старих.

      Та одного ранку чоловік почув за вікном таку файну музику, що за серце брала. Виглянув, але нікого не побачив, тільки там, де було посіяно зернину, виросла яблуня.