Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників. Сборник

цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:

      – Чи не було дяка?

      Кажуть:

      – Не було.

      Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.

      Дяк і каже тому посланцеві:

      – Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.

      Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:

      – Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?

      – Я не знаю, – каже посланець, – так мені дяк сказав.

      – Зараз запрягай у коляску коней!

      Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву – аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися.

      Він і питає:

      – Що ж це таке?

      Вона й каже:

      – То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.

      Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.

      Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.

      Цар увійшов:

      – Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.

      І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.

      Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.

      Чарівна дудка

      Давно воно було чи недавно, так чи не так, – тепер уже достеменно ніхто й не знає.

      Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки – своїм онукам.

      Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді. Землі багато, всюди вільно – одне одному не заважали, а прийде до кого біда – одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій. Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати.

      Поназносив добра – дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити.

      Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти.

      А слугам своїм – цівунам та гайдукам – накази дає: людей не жаліти, бити їх, карати.

      Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно помирають.

      А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги, наставив парканів-огорож.

      Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І що далі, то гірше: нема порятунку від змія.

      Та ось постарів змій, знесилів і лежить, як дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.

      Тим часом змієві слуги – цівуни і гайдуки – самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися, за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од одного того дохлого змія. Ніде од них