Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників. Сборник

я сказав їм, що колись царем буду.

      Чорнокнижник на ті слова не звернув уваги, а пішов до його матері, поклонився і почав просити, аби відпустила свого сина на рік до нього на службу. Розплакалася бідна жінка:

      – Та змилуйтеся, царю, якби не він, то я б давно не жила на цьому світі. Він мене, слабу, годує і доглядає.

      – Не плач, жінко. Я тобі за нього стільки грошей дам, що будеш ти гарно жити, і твої внуки, і ще правнукам залишиш.

      Цареві перечити не будеш. І хотіла чи не хотіла мати, але мусив син збиратися з царем у дорогу.

      Пішли вони прямо до тієї гори, що в ній є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві схована ліхтарня, а в ліхтарні дванадцять дівчат пісень чарівних співають.

      Каже Чорнокнижник:

      – Ану, приклади руку до цих дверей.

      Лише торкнув хлопець двері, як вони відчинилися.

      – Тепер іди туди, – каже цар, – і винеси мені ліхтарню.

      Переступив хлопець поріг і стежкою пішов до такого царства, якого ще ніколи не бачив.

      Йде він, іде та й бачить, що на траві сидить сивий дідо і читає книжку. То був чарівник.

      Вклонився йому хлопець:

      – Добрий день!

      Підвів здивовано свої очі дід:

      – Здоров був! Скільки я тут, то ще живої душі з того світу не було. Чого ти сюди завітав?

      Хлопець тоді розповідає:

      – Цар Чорнокнижник найняв мене в матері і послав сюди, аби я приніс йому ліхтарню.

      Подумав дід і каже.

      – Йди цією стежкою далі й побачиш столик, а на тому столику стоятиме ліхтарня. Три рази обійдеш його і тоді бери. Далі не смій іти, бо ще не час тобі. Коли повернешся до дверей, то поки не переступиш поріг, Чорнокнижникові ліхтарню не віддавай, бо лихо буде.

      Подякував леґінь і пішов. Скоро побачив столик, обійшов його, взяв ліхтарню і повертається назад тією ж стежкою. Дідо читає і уваги на нього не звертає.

      Дійшов до дверей, доторкнувся до клямки, і двері відчинилися. Чорнокнижник скочив на ноги і каже:

      – Давай ліхтарню!

      – Коли я тобі віддам її, то вже звідси не вийду.

      Почав Чорнокнижник кричати, а тимчасом двері зачинилися, і хлопець залишився з ліхтарнею на тому світі. Скільки не тиснув на двері, скільки не бив кулаками, але вони навіть не скрипнули. Затремтіли руки й ноги зі страху, бо не знає леґінь, що йому робити. Раптом чує коло себе якийсь спів. А хто співає – не бачить.

      Шукав, шукав, але нікого не знайшов і знову повернувся до ліхтарні. Побачив усередині дванадцять малесеньких дівчаток. Найкрасивіша серед тих красунь питає:

      – Чого хочеш, володарю?

      – Нічого не хочу, лише побачити свою маму і хату, де я народився і виріс.

      Лише промовив ці слова, як звіявся вітер, двері відчинилися, і протягом винесло його разом із ліхтарнею до рідного дому.

      Зраділа мати. А він подивився на неї і очам своїм не повірив – аж почорніла з жури. Чорнокнижник обманув її – не дав грошей. Тоді леґінь від ліхтарні зажадав грошей.

      Живуть собі щасливо син із матір’ю у рідному селі, за біду й не чують. Аж якось леґінь довідався