Святослав (укр.). Семен Скляренко

запропонувала княгині Ользі сісти в Кентургії й спочити, доки їх не покличуть до кітону[104] імператорів.

      Княгиня Ольга сіла й одразу ж забула про втому. «Отепер, – думала вона, – буде нагода поговорити з імператором».

      У покої з оббитими пурпурним оксамитом стінами біля невеликого позолоченого столу сиділа вся родина імператора: він сам, його дружина Єлена, син Роман з дружиною Феофано та ще кілька дочок.

      Тут все було набагато простіше і, мабуть, краще, ніж у великих залах, де тільки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомін від людських голосів, музики, співів, там очі боліли від яскравого світла й нічим було дихати. А в цій палаті було тихо; кілька світильників, що горіли в кутках, заспокоювали очі; у покої широко розчинені двері на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисів, залите місячним сяйвом срібне плесо Пропонтиди.

      Коли княгиню Ольгу ввели до покою, імператор Костянтин, що встиг уже переодягтись і був у легкому колової[105], зустрів її просто, привітно.

      – Я думаю, – сказав він, – що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гіркого, і тому запросив сюди – попробувати солодкого.

      На блюдах і в мисках, які стояли на столі, горою були насипані виноград, фінікійські ягоди, царгородські ріжки; чудові вази були наповнені садовиною, а корчаги вином.

      За цим столом прислужували тільки знатні жінки двору, вони нечутно з’являлися із-за завіс, ставили на стіл нові й нові плоди, наливали вино й непомітно виходили.

      Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгині київської з родиною імператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Києва від священиків своїх непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очікування в Золотому Розі вона вже вільно могла говорити і тепер досить впевнено відповідала на питання імператора і членів його родини.

      А питань цих було багато. Княгиня Ольга розуміла, що вони нічого, зовсім нічого не знають про ту далеку країну, з якої вона приїхала, навіть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його ніжними плодами півдня, вони запитували, чи справді люди її країни ходять голі, а коли холодно – залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справді в Києві приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифійськими[106] горами одноокі люди?

      Не тільки члени його родини, – сам імператор Костянтин, який писав цілі трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, які там живуть люди. Він чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березі Дніпра, та й то тільки у його верхів’ях, а на лівому березі живуть якісь уси та ще хозари, він вважав, що печеніги володіють всім берегом Понту евксинського аж до Херсонеса з Кліматами[107] і всіма землями від Дунаю до Дону.

      – Ні, імператоре, – відповіла княгиня Ольга, – Русь живе і на правому, і на лівому березі Дніпра, а печеніги – то тільки хмара, яка блукає на землях Русі.

      – Чотири коліна печенігів, – почав імператор, – Халової, Явдергим…

      Княгиня

104

Кітон – покої імператорів.

105

Коловій – туніка з короткими рукавами.

106

Рифійські – Уральські гори.

107

Клімати – область імперії, Крим.