Святослав (укр.). Семен Скляренко

безліч людей, у кінці ж палати, де було найбільше світла і де все сяяло золотом, височів вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, під якими стояли позолочені леви, поміст, на ньому золотий трон, на троні сидів, як це одразу ж зрозуміла княгиня, імператор Костянтин.

      Тисяча очей прикуті були в цю хвилину до неї. Усі знали, кого в цей день приймає імператор Візантії, кожен із цих людей багато чув про русів і хотів їх бачити, хотів дізнатись, яка з себе північна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палаці?

      Княгиня стояла на порозі Магнаври. Була вона надто бліда, трохи сувора, з темними очима, міцно стиснутими устами… Одягнена була княгиня в білу тонкого шовку з срібними хрестами сукню із золотим пружком по краях, підперезана широким червоним поясом, на плечах у неї легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгині покривала біла шовкова пов’язка, кінці якої спускались на плечі. На шиї в неї висів знак княжеського роду – золота гривна з підвісками, від скронь спадали великі, прикрашені дорогими камінцями колти.

      Жони, які стояли позад княгині, одягнені були простіше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срібних оздоб, сукні – темні, тільки на двох – княжого роду – багряні, із золотою іскрою. Пояси, уставки на груди і плечі, намітки на голови ткали чудові київські майстри, що брали узори з квітів, трав, дивних звірів.

      Ще далі за жонами стояли чубаті, з довгими бородами купці й сли, що постатями своїми і одягом нагадували воїв. Вони були в темних, шитих золотою й срібною ниткою свитках, підперезані високими шкіряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солі. Не було тільки в них біля поясів мечів.

      Коли княгиня рушила з місця, сталося диво. Усі в палаті стояли нерухомо, ніхто не подавав голосу, і раптом у цій тиші почулись чарівні звуки – то на позолочених деревах співали зроблені якимсь умільцем птахи, потім заворушились, відкрили свої пащі й ударили хвостами об землю позолочені леви, вони висували довгі язики, ревли…

      Але княгиня чула вже про ці дива й не звертала уваги на позолочені дерева й левів. Вона бачила інше: кілька євнухів підставляли їй свої плечі, щоб вона сперлась на них, але княгиня рішучим рухом відмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неї, дав їй знак зупинитись і впасти ниць перед імператором, вона не зупинилась і не впала, а все йшла і йшла вперед, за нею крокували жони її почту, сли, купці, товмачі й слуги – більше як сто чоловік.

      І тільки тоді, коли до трону було зовсім близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.

      Але логофет мовчав, мовчали всі в палаті. На їхніх очах під урочистий спів хорів, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став підійматись вгору, хитнувся на одному місці, зупинився. Тепер імператор Візантії був вище всіх у цій палаті. Він, здавалося, повис у повітрі, а позад нього, на стіні камори, видно було лик Христа.

      – Імператор жде слова! – прошепотів логофет.

      – Від роду руського і всіх князів його ми прибули сюди, щоб імати любов со царем гречеським