Володимир. Семен Скляренко

я, ти знову вирушаєш до Києва?

      – Зараз зима і всі шляхи на Русь закриті, але навесні я неодмінно виїду в Київ.

      – Ти – справжній рус! – засміявся проедр.

      – Руса з мене ніколи не буде, – жартом на жарт відповів патрикій Феодор, – хоч багато русів вважають мене своїм.

      – Ти, казали мені, навіть маєтки маєш на Русі?

      Феодор Борей посміхнувся.

      – Купець, який торгує в чужих землях, мусить молитись своїм і чужим богам.

      – Але віруєш ти в єдиного Бога?

      – Я вірую тільки в єдиного Бога, і імператори Візантії, й ти, проедре Василю, це знаєте.

      – Так, імператори знають і вдячні тобі. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.

      – Я ніколи нікого не вбивав, – суворо промовив патрикій Феодор, – князя Святослава вбив каган Куря.

      – За наше золото…

      – Так, золото було наше, – згодився Феодор.

      – А тобі не страшно там, у городі Києві?

      – А чого ж мені боятись? Не один я сиджу в Києві, є там наші купці, і, крім мене, двори їхні є на півночі Русі – в Новгороді. Торгуємо, проедре Василю, і торгуємо непогано. Багата земля Русь, нам є що їм продати, ще більше можемо купити в них.

      – А як руси ставляться до наших купців?

      – Добре! Руси, проедре, дуже мирні люди і ніколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшні тільки тоді, коли хтось із зброєю вдирається до них… А ми, вибачай мені на слові, вдираємось і вдираємось до них.

      – Слухай, патрикію, – проедр схопився з крісла й пройшов кілька разів по палаті, – зараз Візантія не хоче й не має сили вдиратись на Русь. Годі! Я сам бачив військо їхнього князя Ігоря під Константинополем, Святослава – на Дунаї… Дяка Богу, що цей варвар убитий. А нині що робиться на Русі?

      – Що саме тебе цікавить, проедре?

      – Великий палац київських князів.

      Патрикій Феодор посміхнувся.

      – Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Києві немає.

      – Мене цікавить не сам палац, а князі.

      – Розумію… На Русі нині сидять сини князя Святослава.

      – Скільки їх?

      – У Києві сидить Ярополк, під Києвом у землі древлян – Олег, вони – сини Святослава й угорської князівни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгороді – він син князя Святослава й рабині.

      Проедр Василь здригнувся: син імператора й рабині не міг чути цих слів.

      – А хто з них, – запитав він, – найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуєш, патрикію, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.

      – Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишні імператори наші, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русі, тоді швидше можна буде її й скорити…

      – Я бачу, що ти мене розумієш, патрикію! Гаразд, будемо діяти. То який же князь руський найбільш придатний для Візантії?

      – Тільки київський князь Ярополк. Він – християнин, дуже любить славу, ненавидить братів своїх, особливо сина рабині Володимира.

      – Він одружений?

      – Ні,