Володимир. Семен Скляренко

з ним іменем імператора проедр Василь.

      6

      Була ніч напередодні 10 січня 976 року. Від Галати мчав через Золотий Ріг, піднімав вихори над Константинополем і гнав високу хвилю в Пропонтиді північний холодний вітер, часом з темних хмар, що пливли й пливли від Родопів, випадав дощ, сіявся сніг.

      У таку ніч звичайно кожна людина почуває себе недобре, ховається десь у теплому закутку, вмираючому ж імператору Візантії Іоанну Цимісхію було дуже важко, він мучився, просто конав.

      З самого вечора біля нього були кращі лікарі столиці, вони клали до його ніг і рук амфори з гарячою водою, час від часу давали ковток терпкого вина, яке живить тіло й підтримує серце, слуги розчинили в спочивальні імператора двері й вікна, що виходили до моря, – але йому вже ніщо не допомагало.

      Десь опівночі Цимісхію стало нібито краще: зникла задишка, рівніше забилось серце, він навіть заплющив очі і на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час імператор прокинувся, в спочивальні було тихо, десь глибоко внизу за вікнами шуміла хвиля, важко перекочувалось каміння.

      У ногах біля ложа Цимісхія стояв проедр Василь.

      – Я спав? – запитав імператор.

      – Так, ти спав, – відповів проедр.

      – Феодору вислали?

      – Так, досі вона на Проті.

      – А Вард Склір?

      – Його легіони вже переправились в Азію, і він сам також залишив Константинополь.

      – Як дуже шумить хвиля… Зачини, проедре, двері, вікна… Мене дратує цей шум…

      Проедр виконав загад Цимісхія.

      – Отепер краще… Тихо… Навіть дуже тихо… Проедре, я хочу, щоб ти привів сюди Феофано…

      – Зараз пізня година, завтра вона буде тут.

      – Проедре, ти чогось недоговорюєш… І чому ти так дивишся на мене?.. Ти думаєш… ти думаєш, що я вмираю?

      – Ти помираєш дуже довго, довше, ніж треба…

      – Що?..

      Зібравши всі сили, Іоанн Цимісхій вперся руками в ложе й підвівся, він дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.

      – Василю!.. Проедре! Це ти хочеш моєї смерті?

      – Так, – пролунав у спочивальні тонкий і безжальний голос проедра-скопця. – Я давно, давно вже хочу твоєї смерті, бо ти – нікчемний імператор, вискочка, бездара, ти образив мене – сина імператора Романа, і я дав тобі отруту біля Олімпу… Але помирав ти надто повільно, довго, і я нині знову дав тобі отруту…

      Імператор хотів крикнути, але з горла його вирвався тільки хрип:

      – Феофано!

      – Мовчи! – голосно промовив проедр. – Ліки, які ти пив усі ці дні і які прислала Феофано, – це і є твоя остання отрута…

      – Боги!

      – Тепер тобі вже ніхто не допоможе.

      7

      Уранці Феофано розбудив незвичайний шум і крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потім все ближче й ближче чулись рівні кроки багатьох ніг, брязкіт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тільки етеріоти. Але чому вони опинились біля Влахернського палацу