Володимир. Семен Скляренко

Ось на столі вино. Ти хочеш їсти? Тут є з чого вибрати. Пий, їж, Феофано, тобі це так потрібно після далекої дороги.

      – А за кого ж пити? – посміхнулась Феофано і, сівши до столу, взяла келих з вином.

      – Він помирає, – сказав проедр, – скоро, либонь, кінець.

      – Яка в нього хвороба?

      – Ти знаєш, Феофано.

      – Мій порошок з Єгипту?

      – Так, він.

      – Ця отрута діє дуже швидко.

      – Я тримав порошок кілька років, і він, напевне, втратив силу. Крім того, Маленький[18] виявився дуже міцним. Він подихає вже півроку, й тільки тепер йому скоро кінець.

      – Для чого ж ти кликав мене?

      – О Феофано, нам треба зробити дуже багато. В імперії неспокійно, на півночі збирають сили болгари, в Малій Азії спалахують повстання за повстанням.

      – Тепер я добре знаю Малу Азію, – посміхнулась Феофано. – Це – справжній вулкан, який кожної години може вибухнути: Сирія, Месопотамія, Каппадокія, а за ними – араби…

      – Бачиш, тобі достеменно все відоме! І в Константинополі неспокійно.

      – Я розумію й знаю все це, – холодно сказала Феофано. – Але що мені до цього?

      – Це моя й твоя справа, Феофано. Іоанна скоро не стане…

      – І що? Ви пожинаєте те, що посіяли. Їоанн має нині порфірородну жону Феодору, і після його смерті вона по праву сяде на Соломоновім троні, її патріарх благословить.

      Проедр посміхнувся.

      – Не тільки Феодора, є й інші, що хотіли б посісти Соломонів трон. Нашу константинопольську знать, – це тобі, напевне, зрозуміло, – не влаштовують ні Феодора, ні – ти не ображайся, Феофано, – ні твої сини, вони мріють про імператора-полководця, який повів би легіони проти болгар і Малої Азії.

      – І кого вони приготували?

      – Мені здається – Варда Скліра. Ти добре його знаєш – він був полководцем Никифора Фоки, Іоанна Цимісхія, і тепер, либонь, сам хотів би посісти їх престол.

      – Варда Скліра я знаю, – промовила Феофано. – Що ж, він блискучий полководець і, певне, буде непоганим імператором.

      – І це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумієш, що ні Феодора, ні Вард Склір не допустять у Золоту палату ні синів твоїх, ні тебе?!

      – Вони не допустять тебе, – засміялась Феофано. – Говори правду, проедре!

      – Так, вони не допустять, виженуть із Великого палацу тебе, синів твоїх і мене також, – згодився проедр.

      – Тепер ти мені подобаєшся, Василю, – поглузувала з проедра Феофано.

      – А мусить бути так, – встав і ступив близько до Феофано проедр, – коли Іоанн Цимісхій помре, на престолі сядуть твої сини, поряд з ними як регентша й соправительниця, а справді як повновладна василіса повинна сісти ти. Я ж, – проедр благально подивився на Феофано, – буду тим, ким і був, – вашим, твоїм паракимоменом, проедром.

      Феофано так хвилювалась, що їй важко було дихати. О, які величні обрії відкривались перед нею! Вірити своєму щастю, повірити проедру чи ні? Стільки вже разів він

18

Цимісхій – маленький (вірм.).