Сад Гетсиманський. Іван Багряний

так само чемно. Андрій завагався, тоді сержант узявся за кобур пістоля. Андрій посміхнувся і подав йому планшетку.

      – Гм, – гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з планшетки. – Але ж це не ваше прізвище. Ваше прізвище Андрій Чумак. Так?

      – Так.

      – Добре. Ось ордер на ваш арешт, – сержант вийняв папірець і показав його чомусь Миколі, що сидів з краю. Поза тим він більше не поцікавився жодним із присутніх.

      – Ви підете зараз із нами, – звернувся він до Андрія. – Де ваші речі?

      Андрій кивнув на свою валізу, що лежала на лаві. Міліціонер узяв валізу, а Андрій виліз з-за столу і став посеред хати.

      – Все? – спитав сержант.

      – Все, – промовив Андрій спокійно, розстебнув шкіряні краги й кинув їх під стіну. – Це хай тут.

      – Ні, ні! – заспішив сержант.

      – Слухайте, сержанте! – промовив Андрій спокійно, але з ноткою глуму. – Навіщо вам ці два шматки шкіри? Вистачить з вас моєї. Це ось малій будуть підметки.

      Сержант помацав краги і по тих словах поклав їх назад під стіну, насупився і став, даючи Андрієві дорогу.

      Андрій постояв хвилину, стріпнув чубом і подивився довгим поглядом на матір, що сиділа, закам'янівши, як від наглого удару, на сестру, на братів… Підійшов і поцілував матір, що так і не поворухнулась.

      – До побачення, мамо… (пауза).

      – До побачення, сестро… (пауза).

      – Прощавайте, браття… Не поминайте лихом…

      Подивився на портрет батька. Повернувся й пішов. Зник.

      Так, наче й не було Андрія.

      – Ну, от і все… – промовив Микола якось чудно в страшній тиші, зітхнув і подивився на братів – ті опустили очі. Глянув на матір – і опустив очі сам.

      Мати жахливо схлипнула, наче їй забракло повітря, схопилась за серце й подалася всім тілом до дверей… та й опустилася знов на своє місце. А тоді перевела очі на своїх синів і довго дивилась на них диким, страшним поглядом – повним здивування, жаху, відчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання «хто?». Бліда, як смерть, безнадійно розбита і така сполум'яніла. Дивилась мить – і, здається, дивилась цілу вічність. З мукою. І нарешті прохрипіла тихо:

      – Ох… Сини ж мої!.. Сини мої…

      А біля стіни, втискаючись в неї спиною, стояла мала сестра їхня і дивилася теж туди, де й мати, очима, повними здивування й сліз, що стікали великими краплями.

      Так кінчилася зустріч чотирьох братів рідних – синів старого Чумака, добрих і вірних, що любили свій рід, нащадків славного роду ковальського.

      II

      На щиті вогненному, на щиті золотому Каїн підняв Авеля на вила і так держить його. Держить перед очима, не дає й зморгнути… А десь за ним хтось на роялі задумливо грає журну і бентежну сонату Бетховена. Місячну сонату. Хтось там теж дивиться на місяць. І грає… Вічна легенда про двох братів, вирізьблена на далекому місяці, бентежить душу, як і завжди, як і давно-давно колись в дні золотого дитинства, своєю трагедією, своєю таємничістю нерозгаданою – таємничістю неоправданої, кричущої зради. «Навіщо?! Навіщо