Сад Гетсиманський. Іван Багряний

з Блюхером. Я всі очі видивився…

      Тут Микола встав і вийшов… Довго його не було. А як вернувся – почав збиратись у дорогу. Два інших теж… Вони виходили, радились, входили і знову виходили… Збирались від'їжджати.

      Мати й мала Галя упадали коло них. Умовляли трішки лише, трішки ще побути та порадитись. Та не покидати ж так матір… Та батько ж заповідав… Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що ж це вони так утікають!

      Андрій сидів і ні пари з уст. Тяжко підперши голову, думав і нічого не бачив у тій тяжкій задумі.

      Нарешті на материне умовляння один із середульших братів не витримав і випалив з розпачем:

      – Та чи ви знаєте, мамо? Чи ж ви знаєте, чого нам це може коштувати?! Служби!!! І всього…

      – А йому ж це коштуватиме життя! – випалила раптом Галя і припала до Андрія, плачучи: – Скажи ж їм щось, брате!

      Тоді Андрій підвів голову:

      – Ви мені простіть, браття… Тільки ж я не знав, що зустріну вас тут… Через годину я від'їду.

      Старший, Микола, що саме увійшов знадвору і ходив тяжко по хаті, по цих словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв кашкета і кинув його на лаву. Зітхнувши глибоко, розкрив валізу, дістав пляшку коньяку і, підійшовши до столу, налив у чотири склянки:

      – Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з ним! – і махнув рукою. – Якось то буде.

      Випили. Спершу Микола з Андрієм удвох. Потім випили вчотирьох і знову всі посідали до столу. Микола довго дивився усторч на Андрія мовчки… Потім обняв його й поцілував.

      Хміль уступив у голову, і все на світі стало кращим. Тепер уже всі знали, як стоїть справа, але настрій на диво вернувся той кращий, попередній. Почали радитись, як бути. Мати з щасливою надією дивилася на синів – вони таки зарадять справі і виконають заповіт батьків. Такі ж сини! Такі соколи!.. Найодчайдушніший проект висував наймовчазніший з них – пілот. Він пропонував забрати брата літаком і замчати «чорт його зна й куди», туди, де вже його ніхто не турбуватиме… Були інші проекти… А головне – було щиро, сердечно, по-братськи. І так, ніби це вони в дитинстві гаряче обговорюють якусь чергову хлоп'ячу авантюру. І ніхто нікуди не квапився вже. Хотілось отак бути вкупі і вирішувати цю проблему в затишку, під батьковим добрим поглядом і при материній участі. Лиш Микола спитав Андрія, чи ніхто не бачив його, як він прибув, чи нічого такого підозрілого? Андрій, сміючись, запевнив, що ні. І бесіда тривала. З проблеми порятунку знову перейшли до спогадів. Розпитували Андрія про його пригоди. Він розповідав братам і матері цікаві речі.

      Тим часом Галя обіцяла Андрієві на вухо якусь цікаву несподіванку, метнулась десь, і довго її не було. А коли повернулась – сиділа коло брата, як на голках, з лукавою таємничою міною. В розпалі братньої розмови до хати увійшла Катря, Андрієва подруга з тих прекрасних років перед в'язницею й засланням. Вона увійшла… Постояла… І раптом, окрутнувшись, вийшла.

      – Та це ж Катря! – сказав пілот.

      – Катря… – захвилювавсь Андрій та й насварив сестру. А та зашепотіла:

      – Вона тебе