Сад Гетсиманський. Іван Багряний

босяцюро, козаче-нетяго!

      – Здоров, Андрію!

      Микола перший підійшов і обійняв брата. А тоді повернувся до портрета:

      – От… І четвертий – інженер і арештант, батьку! Бувший, так?.. – звернувся він до Андрія ніби з байдужим запитанням, оглядаючи з ніг до голови.

      Андрій засміявся та й тільки, вітаючись з братами. А пілот промовив:

      – Ну, от тепер ми всі, мамо!

      Ось так злетілися сини-соколи, Чумака старого діти, на клич батьків. Запізнилися, та шлях був далекий. Одначе жоден не переступив через волю батьківську. Так, наче визбирало їх материне серце по світах, по загетях та й звело докупи. А найдавніше з тим найменшим, що ні вісток не мав, нічого не знав, а прилетів додому так, наче серцем вчув.

      Стара Чумачиха не знала, де котрого посадити – той хороший, а той іще ліпший. А найкращий той найменший, що ні в огні не згорів, ні в воді не втонув. Що за всіх так тяжко покутує, та й усе живий от, веселий і щирий, увесь світ пригорнув би. Ачей материне благословення на нім, як щит непобідний, хоронить його і заступає.

      Підсунули стіл поближче до покутя, поближче до батька, і посадила стара мати чотирьох синів-соколів батька поминати, щоб бачив старий Чумак, що діти його виконали його волю, та й щоб сам був укупі. Упадала коло них з малою, частувала та примовляла. Та все не зводила очей з них, а найбільше з того найменшого.

      Не зводили очей з нього й три брати – дивилися та лиш час від часу нишком перемовлялись між собою.

      Знав Андрій, що кожному з них його – Андрієва – доля вписалася на шкурі. Добре знав. І болів душею. Та тільки ж…

      Ще їдучи з двірця[1] миршавим візником додому (де не був шість років), ні, ще в поїзді, Андрій увесь час думав про них, хоч ніяк не сподівався їх отак зустріти, та ще всіх разом. Не сподівався і радів з того. Бо навіщо? Така-бо зустріч могла бути небезпечною для них. Він – збігця з каторги, що вже чотири роки маневрує по світах, живучи інкогніто і працюючи в кожному місці доти, доки не починав хтось ним цікавитись ближче; тоді зривався й шукав іншого місця. Так обкружляв увесь СССР з Камчаткою й Середньою Азією. І ще б не приїхав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за всяку ціну побачити своїх стареньких і свій дім перед тим, може, як покинути цю країну назавжди. Знав, що брати його бояться, напевно, як вогню. О, йому було відомо, що значить пробивати шлях, та ще й у військових школах, коли брат – політичний засланець, каторжник.

      Либонь, душу їм пропекли тим братом, і тільки добра слава Чумакового роду в цілому могла захистити хлопців і зрівноважити такий родинний гріх – наявність серед усіх одного «ворога народу». Все це він знав, але, ризикуючи життям, – отак заскакуючи до рідної хати на день, на годину, – не сподівався їх зустріти.

      Ідучи останню сотню кілометрів залізницею, він малював собі, як то він уступить у хату, й який тієї хати вигляд, і яка тепер мати. Про батька він узнав тут же, в поїзді, що батько помер. Якийсь випадковий супутник – незнайомий робітник

1

Двірець – залізнична станція.