Сад Гетсиманський. Іван Багряний

лайкою, як то вміють лаятись вуркагани й вірмени. Андрієві кров бурхнула до обличчя, він сів ураз і гримнув на повен голос осатаніло:

      – Встань!!! Сволота!

      Узуньян і Азік схопилися, мов підкинені пружиною, з наміром кинутися на Андрія, забризкали слиною:

      – Ах ти ж петлюрівська наволоч!

      – Антисемітська ти шкуро!!! Контрреволюційна мордо!

      Тоді Андрій звівся на ноги, наблизився до них щільно і хотів одтиснути їх своїми грудищами до стіни й примусити стояти тихо, але тут Азік замірився вдарити, а Узуньян плюнути в обличчя, тоді Андрій схопив їх обох за карки й з усієї сили стукнув обличчями одне об одне й попер обох до дверей. Він осатанів, наїжачився, мов дикий вепр, запалахкотів:

      – Я вас зараз навчу товариської етики, хами!.. Га!.. – Підійшов, згріб обох знову за карки й посадив на парашу: – Так сидіти! І не пікати… – Постояв якусь мить, опанував себе й повернувся на своє місце.

      І дивно, два таких завзятих і хоробрих вояки проти напівмертвого Ягельського раптом принишкли, мов шкідливі коти, і лише шмаркали розквашеними носами, сиділи тихо на параші.

      Та тут відчинилася «кормушка» й просунулася голова наглядача:

      – Що за шабаш жидівський?!

      Узуньян і Азік схопилися й залементували навперебій:

      – Гражданін отдєльонний!.. Терор!.. Петлюрівець… Антисеміт… Ми є чесні… Нас б'ють!!!

      – Ша-а! – сказав наглядач врозтяжку: – Як твоя фамилія?

      – Узуньян.

      – А твоя?

      – Азік Розін.

      – Умгу…

      Наглядач закрив «кормушку», а тоді відчинив двері:

      – Ану, Узуньян та Разік, давай виходь! – І забрав їх обох з камери. По якомусь часі відчинилася «кормушка» й та сама голова подивилась пильно по камері, знайшла оком Андрія й підкликала до себе, взявши на допомогу палець, і запитала:

      – Як фамилія?

      Андрій сказав.

      – Спортсмен? – запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту фігуру з ніг до голови з явним пієтетом.

      – Ні.

      – Лягай спати! – закінчила голова понуро й закрила ляду. Ягельський тим часом вже спокійно вмер і лежав тепер нерухомий, мертво-сірий, витягнений на весь зріст, до всього байдужий остаточно. Лежав і помалу дубів. Андрій сів біля нього, закрив йому очі, а тоді закурив і так сидів, курив схвильовано. Згодом до нього підповз Карапетьян, тримаючи люльку – чорта Мефістофеля – перед собою, й попросив прикурити.

      Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потім в очі Андрієві пильно, а тоді, ніби знічев'я, кивнувши на двері:

      – Карашо!.. Ото він і є отой піп, що завербував бідного Аслана.

      І заглушив ці слова димом та й вернувся на своє місце. А Андрій докурив, зітхнув глибоко й ліг поруч з Ягельським, намагався заснути. Ліве стегно його торкалося до стегна небіжчика, а праве до живого Бунчука, і так вони лежали всі в одній шерезі…

      Скоро повернувся Узуньян і Азік-«Разік».

      Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше