Сад Гетсиманський. Іван Багряний

колишній командувач військ ВЧК-ОГПУ в м. Харкові в перші роки по революції й навіть в роки революції; його знали деякі в'язні, зокрема Гепнер. Але, незважаючи на присутність знайомих (а може, саме через це!), Георгіані тримався підкреслено вороже, відчужено, презирливо – як тримається здоровий серед зачумлених. Його просили роздягатися – він не схотів і категорично обтяв будь-які розмови на цю тему. Так само обтяв розмови про волю, не відповідав на жодні запитання й взагалі не розмовляв. Дивився вовком.

      Коли Краснояружський пустив жука про биття, Георгіані спалахнув і, здається, ладен був учинити над доцентом власноручну розправу за наклепи й поругания органів ревзаконності. Словом, він тримався, як високоідейний член партії серед позапартійних троглодитів, як чесний серед бандитів і злодіїв, як патріот серед ворогів народу, словом, як помилково вкинений сюди господар совєтської землі й неба, ввергнутий у вертеп контрреволюціонерів через непорозуміння.

      Георгіані був на диво елегантний, аристократичний, випрасуваний, накрохмалений, ідеально сніжно-білий і виключно гордий та недоторканий – словом, справжній грузинський князь, а на совєтській термінології – «совбарин» і то найвищої проби. Мав білі замшеві черевики, білі шкарпетки, наманікюрені нігті на руках. Витягши шовкову хусточку з кишені, обтирав нею гарне своє, расове грузинське обличчя, свій орлиний ніс і чорні смоляні брови. Йому запропонували місце (з огляду на «заслуги перед революцією») те, де недавно лежав Юровський, цебто без стажування від параші, але Георгіані не схотів. Він не хотів сідати серед такої страшної юрби голих контрреволюціонерів, не хотів нагрівати серед них місця. «Навіщо?! – так, здавалось, і говорили його очі та всі риси обличчя, скривленого гримасою огиди. – Навіщо сідати, коли це не для мене, коли я не такий, коли я тут хвилево! Сидіть самі!» І він не сів. Не сів не тільки на місце Юровського, а не сів і на законне своє місце біля параші. Він стояв собі біля дверей. Це була справді біла ворона серед присутніх. Але наглядач не дав йому стояти, відчинив «кормушку» й голосом, повним глуму, звелів сісти. Дисциплінований Георгіані сів, точніше – присів на краєчок параші, підстеливши свою шовкову хустку… Він все-таки був певен, що не затримається тут.

      Дійсно, Георгіані не затримався. Його скоро покликано й поведено десь геть, навіть не давши пообідати. Виходячи, він на диво чемно попрощався з усіма, мабуть, з радості, що його звільняють от.

      Цей Георгіані був темою розмов, дивування й різних іронічних реплік до обіду, під час обіду й після обіду. Його знав Гепнер та інженер Н. як одну з чільних партійних персон тепер, керівника якогось тресту, ще й вхожого в керівні кола НКВД та кола військовиків.

      На обід був знову «борщ» без картоплі й без капусти, але страшенно насолений.

      Який не був великий апетит у в'язнів навіть на такий «борщ», але він був зіпсований. Саме як сіли обідати, розітнувся скажений рев десь за вікном, з горішніх поверхів управління, що обступало тюрму з цього боку