Сад Гетсиманський. Іван Багряний

що ж бо то та й за чорний ворон,

      Що по полю крякає?!

      Ой що ж бо то та й за бурлака,

      Що всіх бурлак скликає?!

      Бурлаки – це вони ж.

      І бігли, котилися луни по луках та по дібровах.

      Власне, за цю пісню Андрій колись полюбив Катерину, зустрів її вперше в спортивному клубі, як вона, зібравши навколо себе гурт хлопців і дівчат, співала з ними цієї пісні, відважно диригуючи. «Наскликала бурлак та й гримить зухвало», – тоді ще спало йому на думку.

      І от вони співали її тепер. Надходив рожевий вечір, і бігли золоті вужі по воді… Потім вони сиділи десь на піщаному урвищі й всі за чергою стріляли з мисливської рушниці в темряву, що обступила їх кругом. Стріляли в нікуди й тішилися з снопів іскор, що вилітали в чорну ніч, немов з батьківського горна…

      І вже ніби не вони стріляють, а батько б'є молотом по розпеченому залізу, поклавши його на мокру латочку на ковадлі, – іскри летять несамовито роєм, а вибух з-під молота глушить вуха…

      Над ранок, коли Андрій прокинувся мокрий від поту й учаділий від сопуху, він не дочислився в камері кількох осіб, що їх забрато на допит глупої ночі, зате прибуло двоє нових, свіжих, з волі. Один з них сидів на вікові параші, ледь доторкаючись до краєчка того віка стегном, а другий стояв, підпираючи одвірок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з тугою, зі страхом.

      Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що один із них – високий, молодий і дуже вродливий – директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий – керівник обласного відділу мисливства й рибальства при облвиконкомі Харківщини на прізвище Іванов.

      Тепер уже Андрій не був крайній біля параші, він мусив посунутися досередини, а його місце зайняв Бунчук, а з протилежного боку – Іванов, посунувши Краснояружського.

      Всі, викликані на допит уночі, вранці повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зітхали раз по раз.

      «Мабуть, покололися хлопці», – так вирішив Охріменко.

      Не вернувся й досі з усіх лише Васильченко.

      VII

      І на третій день не покликано Андрія на допит. Не покликано й знов… Далі Андрій збився з рахунку, котрий день п'ятий, а котрий десятий – все змішалося в суцільну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було ані початку, ані кінця, марево зіткане з «валетів в замок» і «валетів в йолочку», «повєрок», гримання засувів, криків десь і гудіння машин, ходіння голяком «на оправку», пайок хліба, блощиць, снів сидя, снів лежачи, снів на одній нозі, нічних сонних візій[13] і реальної дійсності, яка перевершувала найдикіші візії, чиряків, безглуздого сміху, стогону й пригод «Трьох мушкетерів», походеньок Тіля Уленшпігеля… Пригод Дон Кіхота… І чекання, чекання.

      День третій ще був відзначений чітко – третього дня вмер Ягельський. Він умер увечері, а вмираючи, спричинився до неприємних комплікацій

13

Візи – видіння, бачення.