Вогненні стовпи. Роман Іваничук

себе в політиці й літературі, може й повинна стати членом Комітету з відзначення ювілею Франка… Ви вже, певне, догадалися, пане Андрію, в якій справі ми прийшли до вас…»

      Я взяв у Лепкого книжечку, навгад розгорнув й прочитав уголос першу строфу вірша:

      Мабуть, вже не вернуся до рідної хати,

      Мабуть, на чужині вмирати прийдеться.

      А хочу… О, якби крил в птиці дістати!

      Та годі – звідсіля ніхто не продреться…

      «Непогано, – сказав я. – Але звідки у вас, юначе, така безнадія, такий непроглядний сум, ви ж іще зовсім молодий… А може, це якесь неусвідомлене передчуття?»

      Франц поглянув на мене великими карими очима, і в них я тепер не помітив тієї зніяковілості, яка досі долала його в нашій компанії. Він мовив твердо, аж виклично:

      «Можливо, й передчуття: ми ж ступаєм до бою нового, як мовив колись наш Учитель. А склав я цього вірша у львівській тюрмі на Баторого…»

      «Ось воно що…» – тільки й вимовив я.

      «У тому навчальному закладі, – сказав Лепкий, – здобували вищу політичну освіту найкращі наші мужі: Франко, Карманський, Сочинський – і теж Коковський. То український університет, бо ж на волі ним поки що й не пахне…»

      Лепкий пильно глянув на старосту, і той урешті заговорив: «Ви знаєте мої погляди… Я не прихильник українського сепаратизму, бо вважаю, що тільки в єдності польського і українського народів зможемо зберегти свою ідентичність в австрійській монархії. Але ж ви маєте право на культурну автономію. Тому я співчуваю вашій боротьбі й вважаю ганьбою для європейської нації цькування такого велета, як Франко. А щодо українського університету, то я маю поважні сумніви: де ви наберете відповідної професури?»

      «Боже мій! – сплеснув у долоні Лепкий. – Що ви таке говорите? А Грушевський, Пулюй, Смаль-Стоцький, Горбачевський, Колесса, Студинський, Щурат і – Франко! Більшість з них віддають сьогодні свої знання чужинцям – і я теж! Хіба я не покинув би Кракова, якби у Львові відкрився український університет?»

      «Можливо, маєте рацію, – староста затарабанив пальцями по столі. – Але що я можу… в мене надто мало прав. Однак скажу відверто: мені, полякові, ніколи не імпонуватиме польський погромник типу Ридза-Сміґлого, вашого однокласника, Франце, який ночами з боївкарями вибиває вікна в Народному домі, а вдень – зуби селянам, котрі не вміють йому відповісти по-польськи…»

      «А чого іншого можна чекати від байстрюка, сина панської служниці?.. – стенув плечима пан Богдан. – Але я хотів би, колеги, висловити кілька думок з царини літератури, оскільки з них почав свою нинішню бесіду, представляючи вам молодого поета… Це ж вельми знаменно, мої дорогі, що наша молодь кохається в поезії. Ми ж уже зовсім зачерствіли! Серед нашої міщанської публіки животіє такий собі фальшивий погляд на штуку: мовляв, поезія – то надто коштовна забавка, яка відволікає народ від боротьби за краще життя… Пробі! – волають ситі буржуа, – змилуйтеся над нашими дітьми, навіщо їм ще