Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Читать онлайн.
Название Вогненні стовпи
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2006
isbn 966-7007-50-6



Скачать книгу

вістуни лиха, письменник Мирон Шинкарук докладніше дізнався понад півстоліття опісля – від Андрія Андрійовича Чайковського, директора коломийської міської бібліотеки: Мирон приніс у подарунок бібліотеці свою трилогію «Кривавий тан».

      Невисокий, щуплий жвавий бібліотекар виявився вельми привітним і охочим до розмови, він запросив Мирона додому. Андрій Андрійович дивом дивувався і з тим подивом довго не міг собі дати ради, бо як це так, що той малий хлопчина, якого вчитель Шинкарук привів за руку до автора повістей «На уходах» і «За сестрою», щоб подивився на живого письменника, сам став відомим історичним романістом – певне, приклалося до такого скутку рукоположения шляхетного метра.

      «Ви мене, пане Мироне, мабуть, не запам'ятали, хоч я, коли ви з вашим татом до нас приходили, був удома – ліцеїст Коломийської гімназії. Не пригадуєте, певне, що ні, вам було тоді не більше семи років.

      А я добре затямив вашого тата: коли ми закінчили переїзди з Бережан до Самбора і врешті осіли в Коломиї, він часто гостював у нас. А тоді зайшов із своїм синочком – і то були ви… Та й мені тепер годі вас впізнати… Роки, роки! – Андрій Андрійович говорив без угаву, а пані Чайковська подавала на стіл каву й сухарики. – Ви, може, й не знаєте, коли розпочалося знайомство вашого батька з моїм… Не розповідав вам тато? Певне, ні… А сталося так, що Андрія Чайковського, коли розпалася Австрія, українська влада призначила самбірським повітовим комісаром ЗУНРу. Він приймав російських поворотців з австрійського полону, серед яких було багато українців, і охочих направляв в усусуси. Зголошувалися до комісара теж українські вояки, які служили в австрійському війську, – тож одного дня прийшов до батька капрал Іван Шинкарук. Батько ваш був освічений, мав за собою гімназію, й комісар узяв його за писаря до своєї канцелярії. А потім, уже в чині підхорунжого, Шинкарук подався на Хирівський фронт. Таке-то було…»

      «Цього батько мені не розповідав, – відказав Мирон. – Знаю тільки, що в складі УГА він перейшов Збруч, а після більшовицького погрому вернувся в Галичину й був інтернований у таборі для полонених у Домб'ю…»

      «Так, так… А з табору він утік, допитався в Коломиї до мого батька, і той порадив йому вступити в Станіславську учительську семінарію. Згодом пан Шинкарук став учителем і з Андрієм Чайковським сяк-так підтримував знайомство».

      «А я добре пам'ятаю, – усміхнувся Мирон, – ваш батько приглянувся до мене, погладив по голівці, а потім досягнув з полички кілька книжечок і подарував мені. Були то повість "На уходах", "Три казки діда Охріма" й збірка оповідань Франца Коковського "За Україну"…»

      «Трагічно склалася доля в того автора…»

      «Розкажіть про нього… Я в дитинстві зачитувався його оповіданнями».

      «О, нині матимемо багато часу для розмов, ви ж заночуєте в мене… Та спочатку розповідайте про себе: мене, сина письменника, завжди цікавили обставини, які виліплюють із звичайної людини жерця пера».

      Пані Чайковська подала на стіл вечерю, Андрій Андрійович дістав