Вогненні стовпи. Роман Іваничук

який, коли не прилучався до гурту пастухів, завжди шукав Миронового товариства; з пастухами він мусив в один голос посмішкуватися з одежі панського синочка, а сам на сам з Мироном був добрий і щирий… Чому ж його голос зазвучав ураз вороже й чого він блукає по гаю, може, теж виглядає Наталку – й від цієї здогадки Миронові боляче защеміло серце.

      «А хіба це твоє поле? – витиснув із себе Мирон. – Чого ж ти забрів сюди?»

      Й тоді обидва побачили, як від хатки вдовиці Марії попливла між деревами біла постать, дівчинка сміливо наблизилася до хлопців і мовила неприязно:

      «То наш з мамою гай, не ходіть сюди!»

      «А де ти вчишся?» – гейби недоречно спитав Мирон. Наталка обдала хлопця зневажливим поглядом, усміхнулася одним кутиком вуст і проказала лукаво:

      «Таж не в Боднарівці, там, кажуть, учитель дуже недобрий… Я в Сакатуру ходжу до школи, то ближче».

      Й голосно засміявшись, майнула в лісову гущавину і зникла, немов її тут ніколи не було, тож подумав Мирон, що то таки лісова дівчина щойно стояла над потічком…

      Йосафат довго дивився вслід Наталці, а коли її дрібна постать, промайнувши поміж деревами, втопилася у лісовій темряві, повернув голову до Мирона й проказав твердо:

      «Не ходи більше сюди, Мироне».

      «Або що?» – накокоїжився Мирон.

      «А те, що вона тобі не до пари, ти з іншого роду».

      «А тобі – до пари?»

      «Так. Як виросту, я з нею оженюся».

      Однак до сварки між приятелями не дійшло. Дівчинка зникла, й хлопці мовчки подалися з гаю, вийшли на узлісся, звідки починалося Шинкарукове поле, а тоді Мирон побачив, як здобріли Йосафатові очі, він ударив побратима долонею по плечу й побіг межею в бік Солтисової гори; Йосафат погнався за ним, й довго вони бавилися в лапанки, аж поки з них не вивітрилася ворожість. Проте на її місці залягла пустка, яку ні один, ні другий довго не могли заповнити почуттям сердечної приязні, й пролягло між хлопцями холодне відчуження…

      Мирон сидів на возі, схилившись над книжкою, він намагався вчитатися в написане, рядки зливалися у вечірньому сутінку, й читати стало невміч. Але якби враз сонце й зблиснуло, хлопець ніяк не запам'ятав би прочитаного, бо перебував думками в гаю над межовим струмком, який віднині матиме право переступати лише Йосафат.

      «Й напевне він тепер біля неї…» – скрушно ствердив про себе Мирон, і досі пригнічений маною страху…

      В Язвинах запала ніч. Пані Марія лягла на сіно у васагу й задрімала, Мирон теж примостився біля неї, а вчитель пантрував, й коли книжка випала хлопцеві з руки, Шинкарук упізнав її, й згадалися йому колишні розмови з покійним уже нині Андрієм Чайковським: старий письменник розчулювався, згадуючи давно проминулу старовину.

      III

      «…Людина живе власними силами приблизно до сімдесяти років, а далі кожен день для неї – з Божої ласки. Ну а мені вже йде сімдесят сьомий, пане-товаришу, і я добре усвідомлюю, що в кожну хвилину може до мене завітати та найсокровенніша правда, яка неминуче