Вогненні стовпи. Роман Іваничук

прозивали комуністом, підтакнув бадьоро:

      «Ая, ая, най би прийшли – всі рівними станемо!»

      «І що, старий йолопе, – визвірився на нього Федір, – ти тоді станеш мудрим, як наш навчитель, а вчитель, вибачайте, пане Шинкарук, на слові, переміниться в такого дурня, як ти?»

      «Вічно зуби продаєш, треба чи не треба, – огризнувся вуйко Мироняк. – А я собі гадаю: таж то не зле було б, якби і розумом, і маєтками нарід зрівнявся…»

      «Ти ліпше подумай, баглаю, чи за тих совітів хоч раз на день зможеш добре наїстися…» – кинув Федір.

      «А-а, це важне питання», – задумався Мироняк.

      Учитель розпрягав коня й не оглядався на непрошених гостей, даючи їм зрозуміти, що ліпше було б, якби вони забралися з подвір'я; діди ще трохи постояли та й пішли собі; Юзьо тримався однією рукою за криничне колесо, а другу звів догори, мов для благословення, й затягнув «Господи, помилуй!»; Мирон заглядав крізь розчинену браму на вулицю, чи не видно Йосафата, та не з'являвся товариш, й Мирон, тихо вийшовши з подвір'я, збіг стежкою до гаю.

      Ще сподівався: вийде над потічок Наталка, і він їй скаже… таки скаже, бо завтра може бути пізно.

      …Шинкарук сидів у кухні за столом і був наче відсутній. Тривога відступилася від нього, залишивши йому відчуття не так сорому, як провини перед людьми: як же він міг покинути село в небезпеці, ганебно втекти в язвинівські пропасті й там пересидіти тривожний час, впродовж якого могло статися… Боже мій, що могло статися?.. Спалене село, мертві односельці, а вчитель живий-живісінький вертається на побоїще й осиротілим боднарівчанам в очі глянути не може; а вони ж його батьком називають, а вони без нього й не мислять себе на світі: ні весілля, ні хрестини, навіть похорони не обходяться без нього – і враз їхній учитель, порадник ще й лікар, залишає громаду, рятуючи себе самого…

      Виминав погляд дружини, наче б і перед нею завинив, а вона, відчувши тяжку зажуру чоловіка, підійшла, відняла його долоні від обличчя й спитала:

      «Що з тобою?»

      «Та нічого, – відказав Шинкарук і додав ніби зовсім недоречне, проте впевнено, так, ніби пані Марія вже відчитала його покаянні думки. – Я ніколи більше не зроблю подібного… Ніколи!»

      «Чого не зробиш?»

      «Не зроблю», – повторив Шинкарук.

      Й надовго обоє замовкли, бо ж пані Марія таки здогадалася, про що йдеться, і аж за якийсь час заговорила, щоб зрушити важку тишу, яка запала в хаті:

      «Чи дізнаємося коли-небудь, звідки вчора ті гінці прискакали й такий переполох вчинили?»

      «Дізнаємося… Десь у нашому краю сталося велике горе, то й почуємо… А мені, Марійко, чомусь весь час згадуються розповіді покійного Чайковського про Бережани, нібито звідти йдуть до мене сигнали про те ще не знане лихо… якесь нав'язливе передчуття мене діймає. Адже таке, можливо, й сталося: Польща, без сумніву, війну програла – і відступають, втікають непереможні жовніри Ридза-Сміґлого, який нахвалявся не віддати «ані ґузіка» німцям, – через Львів, Бережани, Кам'янець-Подільський, може,