Вогненні стовпи. Роман Іваничук

відбере від них Буковину й Молдову, – однак тоді ніхто не міг того передбачити.

      А вони йшли і йшли – сірі, похмурі й змучені солдатики в обмотках, вицвілих гімнастерках й дзьобатих шапках; вихудлі коні тягли легкі гармати – тріумфальна брама, котру так дбайливо кілька днів споруджував вуйко Мироняк, заважала, й солдати вмить її розібрали, поскидали бельки у фосу, а вуйко, дивлячись на це, сльозу втер; народ у селі зачаївся, й ніхто не виходив вітати визволителів, та й Федір із Мироняком подалися зі Зрубу на пасіку; вигляд в офіцерів був насторожений, ніби вони входили на ворожу територію; на толоці перед цариною солдати вкопали гармати й згодом почулися команди: приціл, заряжай, вогонь! та ніхто не стріляв, військо імітувало бій: бійці залягали в щойно вириті окопи й цілилися з карабінів, перебігали навпригинці від траншеї до траншеї, падали долілиць, повзли по-пластунськи, а зв'язковий щось там кричав у телефонну слухавку; два політруки в шкірянках зайшли до вчителя й попросили водки, Шинкарук миттю досяг із креденса пляшку «бунгу», яку припас до храмового празника на Святу Богородицю, офіцери поналивали повні склянки чистого спирту, й один сказав до вчителя: «Випий, хазяїн, з нами за одну шосту!»; Шинкарука скоробило звертання на «ти», а що таке «одна шоста», аж потім здогадався; він із жахом дивився, як політруки вихиляють трунок одним духом – обидва разом голосно крекнули, повтиралися рукавами, рівно вийшли з хати, й ні один з них не впав серед подвір'я; переляканий учитель подумав, що така доза й коня може звалити, а їх, видно, ніщо й ніколи не звалить…

      Перед вечором, коли солдатам дали відбій, на толоці почувся недоладний спів – солдати затягнули «Катюшу», а на воротах Федорового обійстя, вдивляючись у далеку царину з укопаними гарматами, стояли знічений побаченим вуйко Мироняк й Федір Юлинин із незмінною глумливою гримасою на губах.

      «О, ці зрівняють! – проказав люто пасічник. – Ці зрівняють від багатого до бідного, від вищого до нижчого… Дивися, старий баглаю, щоб і тебе не вкоротили на цілу голову, бо-сь вигудів, як та фаєрманська драбина!»

      «Е-е, може, так зле не буде, – відказав Мироняк упалим голосом. – Або мені що: я лишень хотів би одне знати, чи можна буде, як ти сам казав, при цих совітах хоч раз на день добре попоїсти…»

      Юродивий Юзьо, не запримітивши ніяких перемін у селі, мирно набирав води з учителевої криниці, та враз спинив колесо, сперся на щабель і, гейби знову щось страшне побачивши, заголосив на все горло:

      «Пресвятая Богородице, спаси-и-и нас!»

      …Поїзд мчав швидко, немов час за письмовим столом, й Мирон незчувся, як оголосив кондуктор:

      «Стація Львів, готуйтесь до виходу!»

      Книга друга

      Рев оленів нарозвидні

      Легенда

      Частина перша

      І

      Мадярська артилерійська дивізія безладно полишала у фосах гармати, зранених коней і скриньки зі снарядами, тлумилася на коломийському тракті, щоб чимшвидше дістатися до заболотівського мосту на Пруті, вийти на косівську дорогу