Вогненні стовпи. Роман Іваничук

наздожене Йосафата Наталка, за руку візьме й піде з ним поруч, а він, ніби всемогутній мольфар, стягне з неба найдужчого лелеку-вожая, й вони полетять на ньому, полетять…; а вже дзвони задзвонили на закінчення відправи, й барвистий люд висипався з церкви й розбрівся стежками увсебіч із запрошеними на празник гостями; а може, й Наталку запросили… – й стояв Йосафат коло Білого хреста, витягнувши, немов журавель, шию.

      І враз гарячий вітер вдарив йому в обличчя, бо з видолини виринула білокоса дівчина; Йосафатові здалося, що вона підбігає, кваплячись, до нього, та подув раптом крижаний протяг, і замерз хлопець на морозі нечуваної кривди: чужа й личком прісна Наталка, звіддаля забачивши його, круто звернула на лісову стежку й потонула в зеленій повені, а тоді все на світі стало несправжнім: м'якуш гарячих дівочих персів і солодкий біль від дотику гострих зерняток, що збороздили його ребра, залишивши на них незагойні ритвини, і великі сині очі, які до денця випили його зір – і він осліп навіки, і тихі лелеки в піднебессі з дужим вожаєм на чолі, котрий доконче мав упасти до Йосафатових ніг для беззастережних послуг, – усе однієї миті стало несправжнім, й подався Йосафат навмання крізь Камеральну діброву до зчужілої й непотрібної йому Боднарівки.

      Так було один лише раз і більш не повторилося: приходячи на неділю з Коломиї додому, Йосафат переймав Наталку на толоці, й вона не втікала, бо їй гонорно було пройтися на виду в усієї Босні з ученим гімназистом, сама ж бо з найбіднішої хати й лише чотири класи закінчила в сільській школі, в думці мала зовсім інше: сковував і знуджував її мовчазний залюблений Йосафат, й вона відсмикувала з його долоні руку, коли він насмілювався її зайняти, і сказала б йому Наталка, якби вміла: якщо не вивільнить своєї руки, то муситиме піти з ним назавше, а вона ще хоче почекати, та невже один лише Йосафат мав би зустрінутись їй на стежці; а може, Наталці не вчений чоловік потрібен, а може, вона хоче не встидливого гімназиста, а буйночубого галабурду, що вущанки рве на пазушині в танці, а на Великдень за дзвіницею до спідниці добирається, поки не дістане по писку; а може, їй судився князь, лицар, вояк… а може, вона вже покохала!.. Та цього не говорила Наталка Йосафатові, бо як посміла б таке сказати; вона залишала хлопця біля дідової пасіки, яку мусила минати, щоб зійти в свою узворину, а він ні разу не зважився її спинити і сказати, що знає про її блуд, і хай би впору спам'яталася, бо горе принесе собі й людям, чей же той, на кого задивилася, жонатий; знала Наталка, перед чим хоче застерегти її Йосафат, а тому далі йти йому забороняла і втікала від нього із своєю солодкою таємницею.

      Аж нині, коли вийшла з пивниці, дозволила хлопцеві переступити межу її обійстя, бо страшно стало на світі, та марно дошукувався Йосафат на її личку того, що примарилось йому на престольний празник в іспаській церкві, й він проказав, насилу добуваючи з горла слова: «Прийди, Наталко, до нас слухати музику…», а у відповідь почув чуже, поважне, дуже доросле й скрушне: «Хіба тепер до музики