Вогненні стовпи. Роман Іваничук

не звитяга переможця.

      Не могли і не хотіли повірити, що Україна таки колись встане з колін. Цього не втямив і ліберал Альфред Біляк: перемога німців здалась йому остаточною загибеллю Польщі, він зневірився у тому, що його народ теж у свій час підніметься у повний зріст… У день судової розправи в Бережанах тернопільський воєвода застрелився у своєму кабінеті».

      «Який жаль… – зітхнув Мирон. – Такі, як Біляк, могли б сьогодні спрямовувати наші з поляками стосунки в добросусідське русло. Були ж такі серед них і нині є… І в цьому мій оптимізм… А ви ще згадували про Володимира Тимчія-Лопатинського. Чи не про нього ми, гімназисти, співали під час німецької окупації партизанську пісню: "Як Лопатинський з-за границі у рідний край, у Львів вертав, він тільки думав про повстання, а сам чекістам в руки впав…" Це про нього?»

      «Про того самого – нині забутого… Поверніть його до життя на сторінках ваших майбутніх книжок, тож наш герой. Він зумів підняти антипольське повстання тридцять дев'ятого, створити партизанську структуру майбутньої УПА… Після більшовицької інвазії в Західну Україну Лопатинський перейшов кордон і разом з Бандерою зорганізував у Кракові Революційний Провід ОУН. За наказом провідника група повстанців на чолі з Тимчієм-Лопатинським взимку 1940 року перейшла Сян. Розраховували, що сітка ОУН у краю збереглася – недооцінили сил НКВД… Випав свіжий сніг, й чекісти вислідили. Повстанці забарикадувалися на горищі якоїсь хати в селі Устиянові, відстрілювались до останнього набою й під спів «Ще не вмерла Україна» підірвали себе гранатами… Нині таких героїв нараховуємо тисячами. Але то були перші смертники. Хай не помине їх наша історія…»

      X

      Поїзд мчав швидко, немов час за письмовим столом. Залізний вуж відокремився від зовнішньої реальності й зажив своїм автономним життям; відчужений світ миготів за вагонними вікнами, перемінювався на біжучі зелені смуги, коли потяг прошивав приколійні посадки; села, ліси, переліски і ниви змінювалися, мов кристалики в калейдоскопі, й були несправжніми, ефемерними; реальністю для Мирона стало лише переосмислення побаченого, почутого, пережитого, й те осягнення нового, неіснуючого поза свідомістю письменника життя й було тією виснажливою працею, при якій час невідчутно пролітає в космічні незвісті або ж зупиняється, немов вода в мертвій заплаві.

      Враження від пережитої в розмові з коломийським бібліотекарем ночі намагалися вкластися у пам'яті Мирона в логічний ряд, та заважала цьому чорна, немов темінь потойбіччя, думка: якою ж то була в бережанського письменника й адвоката та фатальна мить перед тим, як з дула револьвера вихопилося полум'я й обпекло обличчя раніше, ніж долетів до вух звук пострілу? Тільки страх, тільки жаль за життям, лише каяття за необачне слово в судовій залі чи, може, гордість за те, що його письменницьку й адвокатську працю так високо оцінив ворог, а отже, мала вона якийсь сенс, мету і результат?.. Як дізнатися про чужу мить смерті, якої ніхто ніколи й нікому не зможе пояснити, бо коли є смерть, то вже життя