.

чужий, – він, Іван Захарчук!

      Врешті привіталися – стримано, не по-родинному, й домашні німо запитували несподіваного гостя: як ти міг тут з’явитися?

      «Адже тебе давно немає, – мовчки говорила Юля, – ти залишився лише в моїй пам’яті – навіки в пам’яті, як знимка, як запис у дівочому альбомі, як оплаканий моїми сльозами твій останній лист із Хуста, який прийшов до мене після твоєї загибелі, а я із самотності, з гнітючого страху перед одинокістю дала слово твоєму приятелеві Михайлові Сороці, він давно залицявся – ще до тебе, при тобі й після тебе, і я того слова зламати не зможу, бо ж тебе біля мене не буде ніколи, ти іншим належиш – незнайомим мені людям; ти з’явився тільки для того, щоб пригадати мені мою любов, яка була й буде в моєму серці завше, але не при тобі – при Михайлові, бо ж я не знала, що ти живий…То чому ти прийшов – для того, щоб поглибити по собі слід у моїй душі?»

      Юля підійшла до Івана, діткнулася долонею до його грудей, він на хвильку міцно притиснув її руку своєю й відпустив, потім без запрошень підійшов до столу, сів у крісло й, поклавши руки на коліна, вимовив:

      «Це я…»

      Ніхто йому не відповів ні словом, хатні стояли в напруженому очікуванні його сповіді.

      «Я довго й тяжко йшов, – почав розповідати Іван, відчуваючи, що ці мовчазні люди в Шинкаруковій хаті хочуть хоч щось дізнатися про нього: як він вихопився живим із хустського пекла, як добрався додому і що думав далі чинити, – Захарчук із привида ставав для них реальною людиною, яку вони добре знали, а нині впізнати не могли. – Я тяжко йшов крізь гори цілковитим безлюддям, де не було ні прикордонних, ані поліцейських застав, рана в правому плечі невпинно кровоточила, і я боявся, що зійду кров'ю, впаду й ніколи вже не виберуся з тих гірських пропастей на Божий світ – до матері-батька, до вас… Врешті на якийсь там день моєї мандрівки вийшов на сколівську дорогу, йти стало легше, я повернув до придорожньої хатини, добрі люди мене нагодували й справили до Урича, де я сподівався зустрітися із Тимчієм-Лопатинським: координати його штабу дав мені полковник Колодзінський ще перед боєм на Червоному полі… І я зустрівся з ним у колибі над Вороновим потоком під тустанським Каменем. Й кілька тижнів зализував там свою рану…»

      Іван обірвав розповідь, в хаті нагніталася туга мовчанка. Шинкаруки з кожною хвилиною призвичаювалися до гостя, намагаючись відтворити в пам'яті колишній його образ, однак він і далі був для них чужий – був це не той вродливий юнак, який колись приходив до боднарівського вчителя з дорученням від Крайового Проводу ОУН й по вуха закохався в його дочку. Цей посланець з іншого світу став тепер недоступним для Шинкарука, його хлопців і навіть для Юлі, яка, придивляючись до нього, намагалася всіма силами повернути собі вигляд колишнього Івана. Та марно: думки, що пройняли її, коли нині його уздріла, – про належність коханого не їй, а зовсім іншому незнайомому світові, небезпечному й страшному, – щораз більше втлумлювались у її свідомість, й вона вимушено