Журавлиний крик. Роман Іваничук

в мішку відсудив! Хіба не знаєш, як то вивідують скарби? Треба з муравля видобути кісточку та покласти її за губу, а тоді все золото і під землею, і під водою як на долоні видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…

      – А щоб тобі Бог снився та хліб родився! – полковник тихцем засміявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живіт.

      – Ти хоч полизав тієї наливайківської сивухи, від якої твої рибалки три дні покотом лежали?

      – Тьху, пипоть тобі на язик, – уже сердився Кулябка. – Я у боргах сиджу, а за Солоницькі степи не кори: їх разом з озерами подарував мені Кирило Розумовський для навчання синів за кордоном.

      Сисой Шалматов весь час мовчав, чекаючи, коли лубенський полковник почне з ним розмову про діло, та останні слова Кулябки здивували його: він ходив чимало по Запорізьких Вольностях, але такого не чував, щоб хтось комусь дарував степи.

      – А ті степи були безлюдні? – спитав наївно. Калнишевський смикнув вуса, повернув голову до Сисоя.

      – Ти гадаєш, що з полковником судилися душечки небесні?

      – А я гадав, що тільки в нас кріпацтво…

      Кулябка підсунув до Сисоя тацю з хлібом і салом.

      – їж, хлопче, ти з дороги і напевно голоден.

      – А я вже наївся, – сказав Сисой і вийшов з-за столу.

      Незручну мовчанку перервали чиїсь кроки. З гущі саду, шелестячи яблуневим гіллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупані наопаш, скидався він на земського писаря. Юнак уклонився гостям і тихо про щось запитав у господаря.

      – Іван у город подався, – відповів полковник, – ті ж два ще в Петербурзі. А ти сідай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.

      Юнак нахилився вперед здивований.

      – Я маю честь бачити Григорія Лантуха?

      – Он як воно діється, Петре! – сплеснув у долоні Кулябка. – Ти спитай його за королів та короленят – усіх до єдиного знає, а про своїх полководців не чув і не відав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.

      Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усміхнувся, кивнув йому рукою, щоб сів.

      – Не зважай, хай собі бурчить. Товариство не так давно мене обрало, міг і не чути. Ти ось скажи, хто єси і де науки вельми потрібні нашому людові здобуваєш?

      – Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…

      Калнишевський звів брови, стукнув кухлем об стіл.

      – Тю-у, діла твої, Господи! Меланії, моєї небоги, син! А ми й не бачилися з тобою ніколи. Заїжджав якось разок, ти вже в Києві вчився. А я оце гадаю собі: погомоню трохи з полковником та й зайду до неї. Як же там батько-мати?

      – Спасибі, здорові. Отець до Глухова вчора подався.

      – Та підійди ж сюди, пуцьверінку козацький! – ще не міг вгамуватися від несподіванки кошовий, але юнак стояв на місці, пильно приглядаючись до цього чужого і славного родича. Калнишевський сам підійшов і стиснув хлопця в обіймах.

      – Он які вони, – зітхнув перегодом Кулябка. – Ти на них тратишся,