Журавлиний крик. Роман Іваничук

долиною і знов, як нині, зупиниться біля нього, а він вставить ногу в стремено і вже ніколи не вивільниться, і прив'яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковічна й приспана нині туга і потреба, обов'язок і бажання, і що кожна дорога віднині завжди пролягатиме через цей шмат землі.

      Він ще не знав. Але бачив перед собою дівчину, що назвалася Уляною, і розумів, що не тільки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, і не тільки дівоча зваба погнали його сьогодні шукати Уляну. Він в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власної сутності, частка, ймення якої не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, відчував завжди, а що не вмів заповнити її знаннями, то клубились у ній скепсис, байдужість до рідної землі й невіра в тих людей, що віддали його світові.

      Павло ще не встиг заговорити до неї, а вже мав віру, що на кожне його слово вона відгукнеться, як перемовляються струни на бандурі, він ще не відав, що таке кохання, не скуштував і присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав іще, чия дочка Уляна і чи не віддала кому дівочих рушників, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено-перемовлено:

      – Я одружуся з тобою, Уляно.

      – Вийду за тебе, Павле.

      Уляна теж не могла знати його помислів, та готова була ділити з ним усе, що трапиться у житті, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвіту, і для зерна, і для домовини.

      Чинбарівна Уляна рушників нікому не давала: вірила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд від небес на землю й побачить там людей, які знають його, і цінують, і плекають, і надіються. А серед них уздрить її – народжену для нього, викохану для нього, щедро відвіновану вродою і добром, як він – розумом.

      І в думках тоді не було в Павла: усе, що буде діятися на цьому світі, стосуватиметься саме її – Уляни. Закатує шляхтич у Смілі кріпака – заболить йому той куток серця, де житиме вона. Підуть ландміліцейські полки на запорізькі землі – її життя топтатимуть; візьмуть ясир татари – частку її долі вкрадуть; зневажить чужинець Україну – її зневажить. Болітиме йому доля свого краю болем коханої.

      То була тепла літня вічність за валами над Сулою, а потім день, вбираючись у хомут, дивився на них – поєднаних і вільних, – нахмарившись легенько журбою.

      Чорна казематна ніч вирізьблювала рельєф коханої над гронами винограду і над пшеничним повним колосом.

      «Ти не журишся, Уляно… Твої очі й тепер, як завжди, ясні й спокійні. В них тільки бляклою тінню блудить затаєна тривога, але ніколи не повняться вони розпукою і безнадією. Як ти дісталася з Москви додому крізь довгий і холодний світ? Але дісталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить іти. Як же інакше? Коли б у нас ішло життя по-іншому, то й ми були б іншими людьми. А якщо б хотіли, бувши такими, як ми є, кривулями йти по світу, тоді зневажили б самі себе. Ми не маємо чого впадати в розпач, бо такого життя собі бажали. Нас добре воно провадило, і ми горді з цього. Тому й не рисує різець казематної ночі тяжкої зажури на твоєму