Журавлиний крик. Роман Іваничук

обителі?

      – Не маю гріхів, отче. Я усе життя робив те, що повелівали. Не гріхи пригнали мене сюди.

      – Що ж спонукало тебе йти на пострижения? – допитувався Досифей. – Засумнівався у правдах віри або, може, душа забажала приблизитися до Господа?

      – Віри в мене було і є стільки, скільки треба тому, хто службу чинить. Пристрастія до іночества теж не мав ніколи, а от жити світським життям уже не можу більше.

      – Чому б то?

      – Чорна заздрість до сослуживців опанувала мною, і я боюся вчинити гріх смертельний – убивство, а потім бути за це покараним. Тому втікаю сам від себе і хочу решту свого життя провести тут і чесною працею заслужити на благосхильність… – Богомолець підвів обличчя від землі. Рідка борода припала пилюкою й була сіра, як у тлінних печерських святих, вбраний він був у поношений яскраво-червоний каптан, а в очах таївся біль покривдженого.

      Серце архімандрита торкнув смуток, він сказав м'яко:

      – Говори, говори, сину.

      – Я справляв свою службу довгі роки, як тільки міг, – провадив далі приблуда, шморгаючи носом. – Сумлінно. Чесно, до дрібнички виконував кожен наказ. І не вихоплювався вперед, не витісняв нікого, та все сподівався, що запримітять мої старання – підвищать по службі. І ось настав довгожданий день, мені сказали: «Нині виконаєш роботу свого начальника. Якщо добре справишся, сам начальником станеш, бо той старий уже і в нього при роботі тремтять руки». Я не тямив себе від щастя, цілу добу готував робочий інструмент, і коли вже прийшло до діла, пресвітла наша матінка цариця…

      – Хто ж ти такий? – аж нахилився Досифей.

      – Я кат, звичайний кат, – відповів простодушно богомолець, і дивно йому стало, що ченці враз сторопіло переглянулися поміж собою, а у преосвященного борода засіпалася. – Так, так, я служив підручним катом і чесно виконував, що наказували: виривав ніздрі, різав язики, таврував лоби, четвертував мертвих… І ніколи не хапався за велике. Аж оце взимку цього року найстрашнішого харциза привели – самого Омелька Пугачева. Скільки було суперечок, сварок, обмовлянь серед нашої братії, доносів, поки він сидів у борговій тюрмі, – кожному хотілося, бо такі лиходії не часто попадаються, а сказали мені, мені! Мовляв, головний кат уже постарів, ні рук, ні ніг живому за одним махом не відрубає, ти це зробиш. Та останньої миті, коли я уже бачив перед своїми очима заслужену нагороду за довгорічну службу, зрів її так, як нині вас, наша матінка цариця змилосердилася, а голови рубати я ще не мав права… І залишився тим, ким був. А він, стара порохня, далі в червоній машкарі ходить, погордливо блимає крізь неї каправими очима, і я боюся, що вб'ю його, а тоді ніколи більше не зможу виконувати катівської служби.

      Келар Микита крадькома хрестився, поважні старці відвернулися, городничий насторожено стежив за обличчям архімандрита, а воно з кожною миттю ставало дедалі спокійнішим, і коли підручний кат Пахомій замовк, Досифей сказав городничому:

      – Постригти без права відправляти службу в церкві. – Глипнув на Пахомія. –