Журавлиний крик. Роман Іваничук

На обличчя майстра лягла тиха втіха. Хто зна, як зміниться те видиво завтра, позавтра, у розпалі роботи… Може, одна зазубрина у візерунку або скульптурі примусить міняти нинішній задум – він ще не знає. Та знає вже, що ангела-скомороха різьбити не буде. Можливо, цей образ вийде краще на Січі, де чимало веселих гультіпак-запоріжців, а тут… Тут він не побачив радості на людських обличчях. Він сплете на колонах виноградну лозу, і щедро родитиме лоза, і тектиме цілющий сік із плодів, і будуть ангели чаші підставляти, та сік тектиме поза креш до ротів земноплазів і потвор, що не садили лози, не плекали її, а мед призначався для споживання їм…

      Калнишевський підвівся з-за столу.

      – Спасибі, полковнику, за хліб-сіль. Сисоя тобі залишаю, десь він уже, напевно, там, біля монастиря… Ходімо, Павле, до твоїх, там нас заждалися… А тобі, любомудре, спасибі. Я старий і на коні виріс, шаблю в руці навчився тримати змалку. Та твої слова затямлю. Слухав я тебе, і згадалася мені казка, яку колись давно розповідала моя мати. Розказувала, буцімто в давню давнину тому народові, що жив до нас на цій землі, скинули боги дари з неба: плуг, ярмо і сокиру. Щоб вони орали, в ярмо худобу запрягали і боронилися від ворогів. Я по-своєму тепер тлумачу цю казку: орати землю треба – мало ми цього робили, оборонятися мусимо, щоб не дати себе запрягти в те ярмо, що призначалось для худоби. А для цього потрібна сокира. Ти ж, немов предковічне божище, кидаєш зі своїх висот ще одну зброю – думку. Спасибі скажуть тобі колись люди.

      Сковорода скупо усміхнувся, мовив:

      – Затям, отамане, що ця зброя ніколи не ламається, якщо вона добре гартована і вигострена. Шабля випадає з рук переможеного, але ніхто не в силі стяти всіх переможених голів.

      До Сковороди підійшов Любимський.

      – Може, ми ще колись побачимося, Григорію Савичу. Я дуже хотів би цього…

      – А що, світ тісний, – відказав Сковорода.

      – Тільки не хочу бути вашим учнем. Не хочу бути тінню Сковороди. Мушу стати самим собою.

      – Люблю прямоту й щирість, – не образився Григорій Савич. – Йди своєю дорогою, друже. Молоді авторитетів не визнають, і це добре. Надмірне захоплення авторитетами плодить епігонів. Проте найрозумніша людина переконується у сивій зрілості, що вона весь час була чиїмось учнем. Але тоді вже вміє вчити інших. Запам'ятай лише одне, і хай воно тебе провадить, поки прийде кришталева чистота думки й духу: коли не можеш нічим прислужитися вітчизні, намагайся хоч не шкодити їй. То добре, що вчишся у Франції: віє звідти весною розуму. В країні, де ще й нині злочинця розривають чотирма кіньми, з'являється мислитель Дідро зі своїм «Листом до сліпих», Монтеск'є з «Духом законів» і Вольтер з «Кандідом». Принеси того духу сюди.

      – Ті книги паризький парламент засудив до спалення, а Дідро кинули до тюрми.

      – Коли хочуть дізнатися про якість металу, кладуть його до горна.

      – А чи є у нас горно, щоб вкласти до нього душу? – спитав Любимський.

      – Ми всі в тому горні. Тільки сліпі й боягузи вважають його