Название | Журавлиний крик |
---|---|
Автор произведения | Роман Іваничук |
Жанр | Историческая литература |
Серия | Історія України в романах |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2006 |
isbn | 966-03-3587-3 |
Злегка кивнув рукою Орлов – і впав Калнишевський на коліна зі словами:
– Хвала тобі, покровителько наша!
Він діткнувся губами ніжних пальчиків імператриці й, підводячись, перехопив її переможний погляд, кинутий гордо Орлову. І тепер зрозумів він, що та незрима нитка, що тягнеться від руки камергера, розсотається на тисячі верст і смикатиме його завжди для потрібного дворові чину. Ще не пізно обірвати її, але він уже прийняв платню; ще не пізно випростуватися, але він вже стояв на колінах.
Потім козаки поверталися до Москви. Попереду їхав кошовий отаман зі золотим орденом на андріївській стрічці. Був зніяковілий, розгублений, козаки крадькома позирали на червону стяжку, що оперізувала навскіс його груди, поруч з кошовим, як завжди, їхав Панас Тринитка.
І раптом джура спитав його:
– Куди йдеш, батьку?
Скинувся Калнишевський, мов від жала, рвучко заніс руку з нагайкою й опустив її на голову козака. Цьвохнув плетений увосьмеро гарапник, залишивши на обличчі синього басамана.
Панас навіть не схопився за обличчя. Тільки здивовано глянув на отамана й побачив, як зніяковіння швидко міняється жорстокою, незагнузданою люттю.
– В каре! – скрикнув кошовий, джура завернув коня і загубився у козацькій лаві.
Куди йдеш?.. Куди йдеш?.. Куди йдеш?..
Вітер шарпав за оборки кунтуша, сіпав за вуса й тіпав шлика високої шапки. Час від часу лунко форкав кінь, ніби хотів нагадати вершникові, що той не сам серед цього білого замосковного безлюддя, кришталиками брався рідний туман і летів з вітром у молочні безвісті; з глибини пам'яті вихоплювалися шматки згадок про таке давнє, як світ, таке раннє, мов росяна сивина вдосвіта на очереті, що зникає швидко й непомітно, поступаючись місцем сонячній жеговиці і чорному пилові.
«Куди йдете, козаки?»
Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й білими стінами пустовітівських хат, бреде череда ген до скіфських могил, де трава до пояса, а сонце не зіп'є з неї росу й у полудень. За чередою підбігає, виляскуючи пугою, громадський пастушок-підліток, у нього за спиною в торбині шматок хліба й кілька цибулин – то харч на цілий день, бо вдова Гафія на більше не спроможна. Сонце тільки-но виглянуло, а намулистий брід уже ґрасують коні, і бурхає чорна жужма з-під копит – то йдуть з Ромна козаки через Пустовітівку, виблискуючи до сонця шаблями та гаківницями.
«Куди ви їдете?»
Лине вслід за ними затужений хлоп'ячий погляд, а козаки, ніби журавлі у вирій, тягнуться барвистим клином через Сулу-річку, неглибоку і на броді нешироку, та й за могилами зникають.
«Дайте тютюну…»
«Кури, кури, хлопче. Гей, та чого