Журавлиний крик. Роман Іваничук

не сталося. А тепер, коли ваша величність посіли престол, причин для тривоги немає зовсім. Цариця ж не самотня – довкола неї друзі, радники і така вагома установа, як правительствуючий Сенат.

      Катерина реагує не різко, але відразу: вона від Теплова знає дещо про наміри обер-гофмейстера – вихователя її первородного сина й конкурента принца Павла.

      – Звичайно, звичайно. Сенат необхідний для самодержця, адже не хтось інший, а сенатори покликані приводити в дію закони, царями писані.

      – Ваша величність зболили дещо недооцінити роль Сенату, що повинен бути не виконавчим, а законодавчим, – швидко парирує Панін і зауважує, як холодніє обличчя цариці. Більше вона не грає.

      – Ваша світлосте, – сказала підводячись, – ви, як я зрозуміла, сповідуєте англійську систему управління державою. Смію зауважити, що для нас вона неприйнятна. Російська імперія настільки обширна, що, крім самодержавства, усяка інша форма правління їй шкідлива. На цьому стояла і стоятиме Русь.

      Панін незворушно сидів у фотелі, не підводився, хоч Катерина стояла, вимагаючи цим поштивості від графа. Він доволі виразно давав їй зрозуміти, що капітуляції не підписує. Мовив, надаючи голосу переконливих ноток:

      – Доцільність англійської системи полягає у тому, що в ній є парламент, який весь час перевіряє сам себе і правителя, тому помилки уряду ніколи не бувають тривалими. Країною нашою часто управляє випадок, в цьому ви встигли переконатися самі, а тому необхідна така установа, щоб гарантувала нас від політичних непевностей. Нова правителька, яку справедливо назвали Мінервою, має подумати про нові форми…

      – Милий графе, голюбчику, – враз грайливо усміхнулася Катерина, обличчя знову стало милим, наче й не було перед хвилею жорстоко деспотичним, – я ж думаю! Як може не думати учениця Монтеск'є, вихована на його «Дусі закону», про новий цивільний кодекс для зварваризованої Росії. Все це неодмінно буде, і до вашого розуму за послугами вдасться бідна Като, але ж, графе, я ще не прийняла корони з рук мого народу.

      – Благодійнице наша, – розвів руками Панін, – коронація, звичайно, відбудеться, але нинішньої хвилини скарбниця розбазарена гольштинцями…

      – А ми скромно, графе, – відрізала Катерина, очі її знову затяглися холодною поволокою. – Я коронуюся першого місяця осені, Микито Івановичу, і ви, як мій обер-гофмейстер, подбайте про підготовку і порядок.

      Калнишевський повертався на Січ після місячної відсутності: об'їжджав паланки. Був стомлений і мовчазний, тож, шануючи спокій кошового, мовчав і балакучий джура Панас Тринитка, що їхав верхи поруч. Молодий джура з любов'ю позирав на кремезного старця, що міцно сидів у сідлі, міряючи поглядом неозорінь степу. Обвислі вуса, зморшки на щоках, брови опущені на очі, а уст ледь-ледь торкається усмішка – вона рідко коли зникає і надає суворому виглядові отамана тієї теплоти, яку відчуває Панас у кожному його слові, порусі й ділі.

      Тринитка щасливий. Де ж бо то міг колись подумати убогий слобожанський