Журавлиний крик. Роман Іваничук

втручаєтеся у дискусію, до того ж у неприйнятному тоні…

      – Мій батько загинув у Чесменській бухті за ордени Олексія Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам відомо: я син козака, і цього вистачить для нашого приємного знайомства.

      Міллер заспокоївся швидко, Новиков тривожно розглядався по залі.

      – Я тільки що говорив вам, Миколо Івановичу, – звернувся Мілер до Новикова, – про розгнузданість цього люду, позбавленого будь-якої суспільної дисципліни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловській чи Шліссельбурзькій фортецях, а може, й на Соловках.

      – Це єдині аргументи в дискусіях для таких, як ви, пане Міллер. Це зброя слабких і приречених.

      Міллер не встиг відповісти, до столу підійшов поліцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.

      У земському дворі його тримали недовго. Обер-поліцмейстер пошпортався в паперах, звірив прізвище затриманого зі списком підозрілих, приглянувся до його обличчя і попередив:

      – Не буянь, не богохуль і не крамольствуй. – Опустив руку з погрозливо зведеним пальцем, проказав півголосом: – Пан Міллер до самої цариці вхожий!

      Ні, ні, треба бути спокійним, на одному місці два рази те саме не відбувається. Шарль прийде…

      «Павлику, Павле!..» – «Не клич, Уляно. Ми ж домовилися не кликати одне одного, а чекати».

      Вчора… Після розправи на Болоті болюча потреба духовного самоствердження погнала його до Новикова. Любимський знав, що Микола Іванович зимує цього року в Москві – його запросили вступити до Вільного російського зібрання при Московському університеті. Новиков вийшов до вітальні в теплому ворсистому халаті, неспокійний, стривожений. Невизначено показав рукою на крісло, а сісти не попросив. Сказав тихо:

      – Я до ваших послуг…

      Любимський зам'явся. Він побачив Новикова іншим – зляканим. «Живописець» закритий, а тепер – Пугачов…

      – Миколо Івановичу, – промовив, – я у вас нічого не хочу просити. Я тільки що звідти… Ви не знаєте мене, хоч були присутні при нашій «дискусії» з Мілером. Пригадуєте, що в 1767 році на одному зі засідань у Грановитій палаті, коли черговим генерал-ад'ютантом був Кирило Розумовський, з його розпорядження прислали молодих офіцерів для редагування письмових справ…

      – Так, так, я був секретарем Комісії. Вас я упізнав ще тоді, в остерії. Та що ви хочете мені сказати?

      – Я тільки що з Болотної площі. Хотів побачити вас.

      – Навіщо це вам? – неохоче відповів Новиков. – Бачите, що робиться. Я мимоволі згадую слова Міллера: «Ви кличете до бунту». До речі, він пише для його сіятельства Паніна прокурорський акт про запоріжців… Мене теж злякав бунт Пугачева. Стільки крові… Я не підозрював, що моя мирна критика пороків суспільства піде в унісон з кривавим розгардіяшем.

      – Шкода, що відступаєте, Миколо Івановичу. В Росії є і Хераскови, і Сумарокови. А Новикових не густо.

      – Я не відступаю. Я тільки побачив, що нічого вдіяти не