Журавлиний крик. Роман Іваничук

повинно обійтися добре. Аби тільки Шарль скоріше прийшов. Зараз кожна мить на вагу волі.

      Крізь вікно видно на тому боці вулиці низький кам'яний будинок. Там живе історик Гедгард-Фрідріх Міллер, автор багатьох праць з історії Московії, Сибірського царства, а також козацтва. Тепер він пише президентові Іноземної колегії Микиті Івановичу Паніну «Роздуми про запоріжців». Новиков вважає цю працю прокурорським актом. Невже так скоро – відразу після турецької кампанії – уряд посягне… Але може бути. Щоб не встигли очухатися…

      Любимський нервово стискає кухля в долонях, і пружну стрічку настирливої думки: «Чому його ще нема?» – пронизують недоладні згадки, щезають і знову повертаються, немов хочуть скоротити чи урозмаїтити тягучий час чекання.

      «Вам, пане Любимський, не потрапляла часом така собі книжка, рукою писана?»

      Це київський митрополит, опікун академії Гавриїл Кременецький.

      «А що, вже з'явилися оди, присвячені нашій благодійниці?»

      «Ви зухвалець, я це знаю з опінії, яку дав на вас інспектор козацького земляцтва у Страсбурзі. По неділях відмовлялися читати в церкві «Апостола», серед земляків проповідували догмати, неугодні православній вірі. Я не про оди, присвячені її величності… А ось такі слова: «Коли б хто-небудь копнув п'ядь землі на місці Таємної канцелярії, то ударила б з неї фонтаном людська кров…» Яка крамола, правда?

      Нема ще Шарля… Ковток вина… Рахую в думці до тридцяти… Нема.

      «Я прийшов до вас, ваше преподобіє, не вислуховувати подібні слизькі розмови, а дізнатися, чи надасте ви мені клас французької мови».

      «А ці крамольні вислови доволі близькі за своїм змістом до однієї промови, виголошеної у Грановитій палаті на Комісії нового уложення… Ви там були, правда? Не пригадуєте собі, хто її виголошував? Таємна експедиція ревно зацікавилася… А та книжечка во мнозіх списках – не хвилюйтеся, почерки розмаїті – блукає серед спудеїв. У нас уже вилучені, а от у Московському університеті один спіймався…»

      Будинок Міллера надто скромний як для офіційного придворного історіографа. Добре, чекатиму, поки закуриться з димаря димок. Адже холодно, може, історикові змерзли пучки: це ж не так просто перекручувати двохсотлітню історію козаччини.

      «Чужинцю, ви брехун!»

      Це було пізніше, тут, в остерії біля стіни Китай-города…

      «У Києво-Могилянській академії до французького класу приймаємо… є вже претендент».

      «Чи не можна дізнатися, в яких академіях або педагогіумах учився оний?»

      «Можу сказати. Це ієродиякон серб Арсеній Малкович. У Страсбурзі студіозусом, правда, не був, проте він виграє перед вами офіційним документом – опінією похідної канцелярії про добропорядну поведінку на військовій службі».

      «А крім документа він має що-небудь – отут?»

      Павлику, Павлику, куди ти йдеш? Мовчи, серце, мовчи, тобі звелено німувати… Ще ковток вина… Шарль не приходить.

      «Ваша поведінка в моїй присутності цілком підтверджує запевнення інспектора про вас. Сьогодні нам потрібні, передовсім,