Вода з каменю. Саксаул у пісках (збірник). Роман Іваничук

Читать онлайн.



Скачать книгу

який дійшов до своєї мети і має право спочити.

      Тягнуло з коридора холодом, таки треба замкнути двері, та пройняло враз Любимського дивне й непереборне передчуття, що нині ще хтось зайде до нього. Він вичікував і думав: хто ж, ну хто?

      Глянув на застелене білим покривалом незаймане ліжко і зрозумів, що жде її. Так, її одну. Адже мусить прийти – кінчається дорога, і якщо нині на ній не зустрінуться, то вже й ніколи.

      І Уляна зайшла. Тихо й звично, мовби приходила сюди щодня; була молода й одягнена так само, як тоді, на Мгарській горі, – у квітчасту корсетку й червоноткану юпку. Русява, мов споловіла тирса, коса спадала на груди, вона підійшла до ліжка, яке так довго чекало на неї, відкинула покривало, підбила подушку і аж тоді повернула до мужа голову, усміхнулася й кивнула, щоб ішов до неї…

      На другий день директор Закладу Оссолінських Слотвінський, не побачивши Любимського протягом усього дня в бібліотеці, зайшов перед вечором до його келії.

      Старий лежав на ніколи не займаному ліжку із схрещеними на грудях руками.

      Частина друга

      Розділ восьмий

      Осінній волинський ліс снувався павутиною, на мокляках жовтіла зжухла жорстка трава, парувало тепле баговиння, з-під прив'ялих подовгуватих листків на високих стеблах вовчого лика визирали китички чорних ягідок, пахло живицею і терпким духом вільшини, поміж соснами бралися золотом вутлі берізки, чорний пташок потрошив соснову шишку, пирхав, коричнева потеруха спадала долі з тихим, майже нечутним шелестом.

      Все це було знайоме, рідне й віднайдене після безкінечної, здавалося, мандрівки. Коваль Йосип з Круп'ярської думав колись, що як допаде до цього клаптика своєї землі, то цілуватиме її, буде пригортатись до неї, качатись, борикатися, сміятись, плакатиме й кричатиме, та ось сидить під сосною і не радіє, не може радіти, бо за спиною серед рудого хвойного настилу виріс жовтий горбок, тільки що висипаний його власними руками.

      І так дивно тепер, наче й нічого не відбулося, тільки крізь пам'ять пролягає неозорий простір, такий безмежний і вічний, як небо, а на тій неосяжній площині світу то тут, то там зринають ліси, бори, переліски, гаї або стає вона голим кружалом степу, яке займає весь обрій, перетинають її широкі ріки; світ такий просторий, порожній – і лише де-не-де на тій безлюдній площині виростають з-під землі купки дерев'яних рублених хат, до яких вони з Іваном Рюміним підходили, коли ставало темно, обмацували підвіконня та причілки низьких дахів, знаходили там паляницю або й шмат вареного м'яса – їство для «льотних», як називали сибіряки втікачів із каторг та заслань.

      «Льотних» було чимало, усіх не нагодуєш, та декому перепадало, і ті, хто не впав, знеможений голодом, хто не наткнувся на етапні валки, які тягнулися із зауральського світу в сибірську безвість, ті йшли далі, ночуючи під голим небом, у повітках, у самотніх мисливських сторожках, переправлялися через бурхливі ріки на плотах, тижнями й місяцями йшли без надії, але й у цій ходьбі був найбільший смисл існування –