Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

сувору дисципліну, інакше Січ втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумів, і все ж йому було шкода тих двох молодих телепнів, що так безглуздо гинули, – в таких випадках злодіїв забивали киями на смерть, – не принісши ні користі, ні добра своєму народу, не лишивши нічого світлого на своїй землі. Скільки ще їх таких, молодих бевзів, котрі розтринькують своє життя по дріб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому світі один лише раз…

      Зненацька на майдані почувся крик:

      – Павлюк! Павлюк прибув!

      Сулима рвучко оглянувся: на січовий майдан вже виходили рівними рядами козаки-реєстровці в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й осміхаючись, простував чорнявий сотник з світлими і чистими очима, що квітли на його засмаглому лиці, наче ромашки.

      – Ба, Павлюк до січового гнізда залетів! – пішов йому навстріч Сулима. – Здоров був, сину!

      – Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили тебе лядські фортеці? – весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обіймів.

      Вони обнялися, потім Сулима відступив на крок, милуючись Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий і гарний козак, аж танцював на місці від збудження, бо не міг встояти і хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, сліпив своєю білозубою посмішкою та сяяв світлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Січі, де він був своїм серед своїх.

      – Не в гості, батьку, залетів я, не в гості, – торохтів Павлюк, – а за поміччю. Не маю більше сил служити польському королю. Багну я користь рідному народові принести. Тож і спішу, допоки на цьому світі. Допоможіть нам, запорожці, підняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повінь велика вода. І панству прийде край! Я привів сотню реєстровців, таких, як і сам, запальних. Дайте мені ще козаків. Я поведу їх на Вкраїну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до ріки, потече люд. Україна нині як порох, досить іскри – і буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа!

      Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, і здавалось, що від його гарячих слів земля буде горіти. Він і стояти не міг, аж танцював на місці від зваги, що так і переповнювала його вщерть.

      – Святе діло задумав, сину, і запорожці будуть тобі першими поплічниками і братами! – вигукнув Сулима. – Підпалимо пожежу, славну пожежу! У відблисках тої пожежі люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путі на Україну нас чекає осине гніздо.

      – Кодацьку фортецю маєш на оці, батьку?

      – Так, сину, вона як більмо на нашому оці. Доки її не зруйнуємо, про славну пожежу на Україні годі й думати!

      Павлюк трохи гордовито блиснув світлими очима.

      – Тоді, батьку, привітай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунів, як зайці втікали та степ трупами встеляли. А їхній комісар, певно, й досі стирчить у рові на кіллі, як жаба, котру настромлює сорокопуд на колючках терну.

      І розповів Судимі про свою зустріч з Пшияловським.

      – Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я і мої хлопці в твоєму загоні. З сьогоднішнього дня. А з Кодака на Вкраїну.

      – Але