Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

загуділи литаври – майдан стихав… Ще мить – і на майдані стало так тихо, ніби там не було жодної душі… І тоді четверо довбишів підійшли до великих литавр, що були схожі на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру «головного тулумбаса». І Гнатові здалось, що бабахнула гармата, такої потужної сили звук злетів від литавр.

      – Набат! – захоплено вигукнув Ярема. І по хвилі: – Ідуть!.. Ідуть!..

      З січової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи військові клейноди – прапор і ще щось – пучок волосся, що висів на довгому держалні, наче кінський хвіст.

      – Бунчук! Бунчук несуть!.. – загомоніли козаки.

      – Зараз вийде кошовий отаман із старшиною, – шепнув Ярема. – Дивись, тобі пощастило. Такі ради рідко бувають, коли в походи збираємось, та ще на Різдво, коли кошового й старшину вибираємо.

      Осавул поставив у колі прапор і бунчук.

      Майдан сколихнувся і завмер.

      Зненацька із сторожової вежі лунко вдарила гармата. І ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Дніпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозької Січі. Він крокував неквапливо і поважно, увесь сивий як лунь, кремезний і ладний, міцно і широко ступаючи, гордо ніс в міцних руках булаву. Його сиві прокурені вуса, пухнасті й довгі, розвівалися від ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця сріблом і злотом. За кошовим, також поважно і значуще, ступала військова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках військову печатку, за ним – тонкий писар з великим срібним каламарем, далі сунули обозний, хорунжий, перначник, всі в чині військових старшин, за ними – курінні отамани, полковники, старі та сиві козаки – «значні», котрі були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала під бунчук, знімала шапки і кланялась на всі боки січовому товариству.

      Серед старшин Гнат угледів і отамана Івана Судиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навіть видається аж низькуватим, але плечі має широкі, і від усієї його гордої постави віє неабиякою силою. У нього рівний ніс, трохи загострений на кінці, велике й горде обличчя з білими вигорілими бровами, високе чоло, очі карі, примружені… На отаманові гарний жупан з єдвабу, застебнутий аж до підборіддя, поверх нього – кунтуш з відкидними рукавами, прикрашений золотими й срібними галунами, підперезаний він був шовковим поясом, на якому висіла стара шабля, бувала в бувальцях, на голові – гостроверха шапка з жовтою китицею.

      Та ось кошовий підняв над головою булаву і дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався:

      – Панове молодці! І ви, пани отамани! Січове лицарство! Як нам далі бути з Кодацькою фортецею на Дніпрі? Ми порадились з старшиною і ухвалили скликати військову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодці?

      – Правильно, батьку! – в одну дужу горлянку відповів майдан.

      – Панове молодці! – знову звернувся кошовий. – Військову раду війська Низового Запорозького із вашої згоди відкриваю. А про діло, панове молодці, буде