Ольвія. Валентин Чемерис

застеріг Родон.

      Полемарх якусь мить лежав тихо, а тоді заворушив губами, і в куточках його уст з'явилися пузирі рожевої піни.

      – Погуляв… – хрипів полемарх. – Ох і погуляв…

      Родон мовчав, і сухе його лице наче закам'яніло. Тільки в очах були біль і гіркота – полемарха він любив.

      – Ну, а там як… у балці, як скінчилося?

      – Одного зарубали, а решта втекла, – одказав архонт. – Двох гоплітів поранено.

      – А я… я убитий, – і лице Керікла почало наливатися синявою, – убитий…

      – Ну що ти, що ти, друже мій…

      – Я вбитий, хоч ще і живий, – хрипів Керікл, і в горлі його клекотіло, у грудях при диханні булькало. – Чую, урвалась ниточка мого життя під чужим ножем… Все, архонт, все, мій друже. Закінчив я свої дні у білому світі, пора збиратися в «царство тіней». Не знав я, що у Заячій балці чекає на мене погибель. Де не був, а Заячої балки не минув. Така моя доля…

      Довго віддихувався, збираючись з силами.

      Життя згасало в його єдиному оці, і архонту здавалось, що він уже чує запах смерті – холодний, затхлий, тлінний…

      – Будемо прощатися, архонт, – раптом сказав Керікл.

      – Будемо прощатися, полемарх.

      І вмовкни, дивлячись один на одного.

      В тиші чути було, як важко дихав Керікл та десь із перевернутої (чи, може, переповненої) чаші лунко крапало на долівку вино: лясь, лясь, лясь…

      – Ясона шкода-а… – хрипів Керікл, – залишати шко-да-а…

      – Ти будеш жити в своєму синові, – суворо сказав архонт, маскуючи тією суворістю свій біль. – Ти будеш дивитися на світ його очима, і твоя кров грітиме його серце…

      – Шкода-а… – вів Керікл. – Самотній він, ні матері, ні батька вже немає… Ні… – Вмовк, аби не згадувати Ольвії, бо, навіть помираючи, не хотів завдавати Родону біль.

      – Не кажи, що твій син самотній! – вигукнув архонт. – Я ще живий. А доки я буду живим – Ясон не буде самотнім. Я зроблю все, аби замінити йому батька.

      – Спасибі, друже. Тепер мені й помирати легше. – 3 куточка уст полемарха вже тік рожевий струмок. – Все, архонт. Відчуваю в собі порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене біля Лії. Поруч. Чуєш, Родоне?..

      – Чую, Керікле. Твоя остання воля буде виконана.

      – Бережи мого сина і – прощай! Спасибі тобі за дружбу, Родоне.

      – І тобі спасибі за дружбу, Керікле. І за вірну службу полісу і народу.

      – Дай руку, друже…

      Родон подав свою руку, але полемарх уже не міг її потиснути. Тоді Родон сам потис її – рука друга була холодна, і він грів її своїм теплом.

      – А тепер – вийди, – попрохав Керікл. – Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…

      Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керіклом і швидко вийшов.

      До андрону із сльозами на очах вбіг Ясон.

      – Батьку!.. Не вмирай!..

      – Смерть не питає, хочеш ти помирати чи ні, – захрипів батько. – А вона вже стоїть у мене за плечима, і