Ольвія. Валентин Чемерис

в шатрі скіфа. Але так сталося… Обставини…

      Скільки минуло часу звідтоді, як скіфи забрали Ольвію, він не знав. Час для нього зупинив свій плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвії вже немає цілу вічність. Ніколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки. Доки вона була поруч, в будинку, він якось і не думав про неї, бо вона – була. А тільки її не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.

      Керікл розуміє, що він, архонт, не міг інакше вчинити, а хіба збагне його Ясон? Він прийде і неодмінно запитає: а де моя Ольвія?..

      І полемархів син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки і, дивлячись потемнілими очима в очі архонта, гнівно запитав:

      – Де моя Ольвія?..

      – Твоя?.. – вчепився за слово архонт, і від того стало трохи легше при перших митях зустрічі. – Чому це вона твоя? Хіба я тобі віддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неї, а тоді обманув тебе? У вас було спільне дитинство, юність, і тільки. Вона моя дочка, і я…

      – Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась мені!

      I архонт незчувся, як у нього вихопилось:

      – Так, вона судилась тобі, але… але обставини часом бувають сильніші за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.

      – Тільки не говори мені, архонте, про вищі інтереси міста і поліса, про зміцнення стосунків між греками і скіфами. Мені про це батько гудів і гудів. Але то все дарма, серце моє не хоче слухати цих слів. Серце питає: де Ольвія?

      Архонт похмуро мовчав.

      І тоді Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, із гнівом, що сліпив його в ту мить:

      – За золоті дари віддав дочку скіфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумію… А навіщо архонту кінь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тільки на коні? Ах, яка врочиста мить: архонт на скіфському коні в'їжджає на агору, ольвіополіти вітають свого архонта!..

      Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.

      – Твій гнів засліплює твій розум, тому ти й верзеш несусвітне. Але я не гніваюсь на тебе, я розумію тебе. На твоєму місці я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвія тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом. – Що тобі ще говорити? Словами тут нічого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад і не переграєш. Немає вже твоєї Ольвії, полемархів сину. Немає і не буде ніколи. А був сон, і вона тобі снилася. От і все.

      – Це схоже на сон. – В Ясона безпомічно опустилися руки, і він тяжко-тяжко зітхнув.

      Архонт ніби з жалем глянув на нього.

      – Чим тебе пригостити в моєму домі, полемархів сину?

      – Дякую!.. – різко вигукнув Ясон. – Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, – провів ребром долоні по горлу. – До кінця своїх днів не забуду.

      – А ти думаєш, те, що сталося, я забуду? – глухо запитав архонт. – І старість моя буде тяжкою. А ти… ти тільки починаєш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як відомо, все лікує.

      – Аби твої поради, архонт, та