Кобзар. Тарас Шевченко

сини! я прощаю,

      Що ви католики».

      Зрівняв землю, покрив дерном,

      Щоб ніхто не бачив,

      Де полягли Ґонти діти,

      Голови козачі.

      «Спочивайте, виглядайте,

      Я швидко прибуду.

      Укоротив я вам віку,

      І мені те буде.

      І мене вб'ють… коли б швидче!

      Та хто поховає?

      Гайдамаки!.. Піду ще раз.

      Ще раз погуляю!..»

      Пішов Ґонта похилившись;

      Іде, спотикнеться.

      Пожар світить; Ґонта гляне,

      Гляне – усміхнеться.

      Страшно, страшно усміхався,

      На степ оглядався.

      Утер очі… тілько мріє

      В диму, та й сховався.

      ЕПІЛОГ

      Давно те минуло, як, мала дитина,

      Сирота в ряднині, я колись блукав

      Без свити, без хліба по тій Україні,

      Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.

      Давно те минуло, як тими шляхами,

      Де йшли гайдамаки, – малими ногами

      Ходив я, та плакав, та людей шукав,

      Щоб добру навчили. Я тепер згадав,

      Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.

      Молодеє лихо! якби ти вернулось,

      Проміняв би долю, що маю тепер.

      Згадаю те лихо, степи ті безкраї,

      І батька, і діда старого згадаю…

      Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.

      Бувало, в неділю, закривши мінею,

      По чарці з сусідом випивши тієї,

      Батько діда просить, щоб той розказав

      Про Коліївщину, як колись бувало,

      Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.

      Столітнії очі, як зорі, сіяли,

      А слово за словом сміялось, лилось:

      Як ляхи конали, як Сміла горіла.

      Сусіди од страху, од жалю німіли.

      І мені, малому, не раз довелось

      За титаря плакать. І ніхто не бачив,

      Що мала дитина у куточку плаче.

      Спасибі, дідусю, що ти заховав

      В голові столітній ту славу козачу:

      Я її онукам тепер розказав.

      Вибачайте, люде добрі,

      Що козацьку славу

      Так навмання розказую,

      Без книжної справи.

      Так дід колись розказував,

      Нехай здоров буде!

      А я за ним. Не знав старий,

      Що письменні люде

      Тії речі прочитають.

      Вибачай, дідусю,

      Нехай лають; а я поки

      До своїх вернуся

      Та доведу вже до краю,

      Доведу – спочину

      Та хоч крізь сон подивлюся

      На ту Україну,

      Де ходили гайдамаки

      З святими ножами,

      На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.

      Погуляли гайдамаки,

      Добре погуляли:

      Трохи не рік шляхетською

      Кров'ю напували

      Україну, та й замовкли —

      Ножі пощербили.

      Нема Ґонти; нема йому

      Хреста, ні могили.

      Буйні вітри розмахали

      Попіл гайдамаки,

      І нікому помолитись,

      Нікому заплакать.

      Один тілько брат названий

      Оставсь на всім світі,

      Та й той – почув, що так страшно

      Пекельнії діти

      Його