Кобзар. Тарас Шевченко

осталась.

      Посіяли гайдамаки

      В Україні жито,

      Та не вони його жали.

      Що мусим робити?

      Нема правди, не виросла;

      Кривда повиває.

      Розійшлися гайдамаки,

      Куди який знає:

      Хто додому, хто в діброву,

      З ножем у халяві,

      Жидів кінчать. Така й досі

      Осталася слава.

      А тим часом стародавню

      Січ розруйнували:

      Хто на Кубань, хто за Дунай,

      Тілько і остались,

      Що пороги серед степу.

      Ревуть завивають:

      «Поховали дітей наших

      І нас розривають».

      Ревуть собі й ревітимуть —

      Їх люде минули;

      А Україна навіки,

      Навіки заснула.

      З того часу в Україні

      Жито зеленіє;

      Не чуть плачу, ні гармати,

      Тілько вітер віє,

      Нагинає верби в гаї,

      А тирсу на полі.

      Все замовкло. Нехай мовчить:

      Така божа воля.

      Тілько часом увечері

      Понад Дніпром, гаєм

      Ідуть старі гайдамаки,

      Ідучи співають:

      «А в нашого Галайди хата на помості.

      Грай, море! добре, море!

      Добре буде, Галайда!»

      [Квітень-листопад 1841]

      ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…

      Вітер з гаєм розмовляє,

      Шепче з осокою,

      Пливе човен по Дунаю

      Один за водою.

      Пливе човен води повен,

      Ніхто не спиняє,

      Кому спинить – рибалоньки

      На світі немає.

      Поплив човен в синє море,

      А воно заграло,

      Погралися гори-хвилі —

      І скіпок не стало.

      Недовгий шлях – як човнові

      До синього моря —

      Сиротині на чужину,

      А там – і до горя.

      Пограються добрі люди,

      Як холодні хвилі;

      Потім собі подивляться,

      Як сирота плаче;

      Потім спитай, де сирота,

      Не чув і не бачив.

      [1841, С.-Петербург]

      МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

      Оксані К…ко

      На пам'ять того, що давно минуло

I

      Вітер в гаї нагинає

      Лозу і тополю,

      Лама дуба, котить полем

      Перекотиполе.

      Так і доля: того лама,

      Того нагинає;

      Мене котить, а де спинить,

      І сама не знає —

      У якому краю мене заховають,

      Де я прихилюся, навіки засну.

      Коли нема щастя, нема талану,

      Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

      Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;

      Тілько його й долі, що рано заснув».

      Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

      І ти не згадаєш того сироту,

      Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

      Як побачить диво – твою красоту.

      Кого ти без мови, без слова навчила

      Очима, душею, серцем розмовлять.

      З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

      Кому ти любила Петруся співать.

      І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

      А я й досі плачу, і досі журюсь,

      Виливаю сльози на