Кобзар. Тарас Шевченко

над віконницею;

      Хто йде – не мине,

      То кивне, то моргне.

      А я шовком вишиваю,

      В кватирочку виглядаю:

      Семени, Івани,

      Надівайте жупани,

      Та ходімо погуляймо,

      Та сядемо заспіваймо».

      «Заганяйте квочку в бочку,

      А курчата в вершу … … І… гу!

      Загнув батько дугу,

      Тягне мати супоню.

      А ти зав'яжи, доню».

      «Чи ще? чи годі?» «Ще, ще!

      Хоч погану! самі ноги носять»

      «Ой сип сирівець

      Та криши опеньки:

      Дід та баба,

      То й до ладу, Обоє раденькі.

* * *

      Ой, сип сирівець

      Та криши петрушку:

* * *

      Ой, сип сирівець

      Та накриши хріну:

* * *

      Ой, сип воду, воду

      Та пошукай броду, броду…»

      «Годі, годі! – кричить Ґонта.

      Годі, погасає.

      Світла, діти!.. А де Лейба?

      Ще його немає?

      Найти його та повісить.

      Петелька свиняча!

      Гайда, діти! погасає

      Каганець козачий».

      А Галайда: «Отамане!

      Погуляймо, батьку!

      Дивись – горить; на базарі

      І видко, і гладко.

      Потанцюєм. Грай, кобзарю!»

      «Не хочу гуляти!

      Огню, діти! дьогтю, клоччя!

      Давайте гармати;

      В потайники пустіть огонь!

      Думають, жартую!»

      Заревіли гайдамаки:

      «Добре, батьку! чуєм!»

      Через греблю повалили,

      Гукають, співають.

      А Галайда кричить: «Батьку!

      Стійте!.. пропадаю!

      Постривайте, не вбивайте:

      Там моя Оксана.

      Годиночку, батьки мої!

      Я її достану!»

      «Добре, добре!.. Залізняче,

      Гукни, щоб палили.

      Преподобиться з ляхами…

      А ти, сизокрилий,

      Найдеш іншу».

      Оглянувся —

      Галайди немає.

      Ревуть гори – і будинок

      З ляхами гуляє

      Коло хмари. Що осталось,

      Пеклом запалало…

      «Де Галайда?» – Максим кличе.

      І сліду не стало…

      Поки хлоп'ята танцювали,

      Ярема з Лейбою прокрались

      Аж у будинок, в самий льох;

      Оксану вихопив чуть живу

      Ярема з льоху та й полинув

      У Лебедин…

      ЛЕБЕДИН

      «Я сирота з Вільшаної,

      Сирота, бабусю.

      Батька ляхи замучили,

      А мене… боюся.

      Боюсь згадать, моя сиза…

      Узяли з собою.

      Не розпитуй, бабусенько,

      Що було зо мною.

      Я молилась, я плакала,

      Серце розривалось,

      Сльози сохли, душа мерла…

      Ох, якби я знала,

      Що побачу його ще раз,

      Що побачу знову,

      Вдвоє, втроє б витерпіла

      За єдине слово!

      Вибачай, моя голубко!

      Може, я грішила,

      Може, бог за те й карає,

      Що я полюбила,

      Полюбила стан високий

      І карії очі,

      Полюбила, як уміла,

      Як серденько хоче.

      Не за себе, не за