Кобзар. Тарас Шевченко

козаками хусточки!

      Одно добро, одна слава —

      Біліє хустина,

      Та й ту знімуть…

      А диякон: «Нехай ворог гине!

      Беріть ножі! освятили».

      Ударили в дзвони,

      Реве гаєм: «Освятили!»

      Аж серце холоне!

      Освятили, освятили!

      Гине шляхта, гине!

      Розібрали, заблищали

      По всій Україні.

      ТРЕТІ ПІВНІ

      Ще день Украйну катували

      Ляхи скажені; ще один,

      Один, останній, сумували

      І Україна, і Чигрин.

      І той минув – день Маковія,

      Велике свято в Україні.

      Минув – і лях, і жидовин

      Горілки, крові упивались,

      Кляли схизмата, розпинали,

      Кляли, що нічого вже взять.

      А гайдамаки мовчки ждали,

      Поки поганці ляжуть спать.

      Лягли, і в голови не клали,

      Що вже їм завтра не вставать.

      Ляхи заснули, а іуди

      Ще лічать гроші уночі,

      Без світла лічать бариші,

      Щоб не побачили, бач, люде.

      І ті на золото лягли

      І сном нечистим задрімали.

      Дрімають… навіки бодай задрімали!

      А тим часом місяць пливе оглядать

      І небо, і зорі, і землю, і море

      Та глянуть на люде, що вони моторять,

      Щоб богові вранці про те розказать.

      Світить білолиций на всю Україну,

      Світить… а чи бачить мою сиротину,

      Оксану з Вільшани, мою сироту?

      Де її мордують, де вона воркує?

      Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?

      Побачимо потім, а тепер не ту,

      Не ту заспіваю, іншої заграю;

      Лихо – не дівчата – буде танцювать.

      Недолю співаю козацького краю;

      Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,

      Щоб і діти знали, внукам розказали,

      Як козаки шляхту тяжко покарали

      За те, що не вміла в добрі панувать.

      Гомоніла Україна,

      Довго гомоніла,

      Довго, довго кров степами

      Текла-червоніла.

      Текла, текла та й висохла.

      Степи зеленіють;

      Діди лежать, а над ними

      Могили синіють.

      Та що з того, що високі?

      Ніхто їх не знає,

      Ніхто щиро не заплаче,

      Ніхто не згадає.

      Тілько вітер тихесенько

      Повіє над ними,

      Тілько роси ранесенько

      Сльозами дрібними

      Їх умиють. Зійде сонце,

      Осушить, пригріє;

      А унуки? їм байдуже,

      Панам жито сіють.

      Багато їх, а хто скаже,

      Де Ґонти могила,

      Мученика праведного

      Де похоронили?

      Де Залізняк, душа щира,

      Де одпочиває?

      Тяжко! важко! Кат панує,

      А їх не згадають.

      Гомоніла Україна,

      Довго гомоніла,

      Довго, довго кров степами

      Текла-червоніла.

      І день, і ніч ґвалт, гармати;

      Земля стогне, гнеться;

      Сумно, страшно, а згадаєш —

      Серце усміхнеться.

      Місяцю мій ясний! з високого неба

      Сховайся за гору, бо світу не треба;

      Страшно