Кобзар. Тарас Шевченко

zyjemy, my zyjemy,

      Polska nie zginela».

      ТИТАР

      «У гаю, гаю

      Вітру немає;

      Місяць високо,

      Зіроньки сяють.

      Вийди, серденько,

      Я виглядаю;

      Хоч на годину,

      Моя рибчино!

      Виглянь, голубко,

      Та поворкуєм,

      Та посумуєм;

      Бо я далеко

      Сю ніч мандрую.

      Виглянь же, пташко,

      Моє серденько,

      Поки близенько,

      Та поворкуєм…

      Ох, тяжко, важко!»

      Отак, ходя попід гаєм,

      Ярема співає,

      Виглядає; а Оксани

      Немає, немає.

      Зорі сяють; серед неба

      Горить білолиций;

      Верба слуха соловейка,

      Дивиться в криницю;

      На калині, над водою,

      Так і виливає,

      Неначе зна, що дівчину

      Козак виглядає.

      А Ярема по долині

      Ледве-ледве ходить,

      Не дивиться, не слухає…

      «Нащо мені врода,

      Коли нема долі, нема талану!

      Літа молодії марно пропадуть.

      Один я на світі без роду, і доля —

      Стеблина-билина на чужому полі.

      Стеблину-билину вітри рознесуть:

      Так і мене люде не знають, де діти.

      За що ж одцурались? Що я сирота?

      Одно було серце, одно на всім світі,

      Одна душа щира, та бачу, що й та,

      Що й та одцуралась».

      І хлинули сльози.

      Поплакав сердега, утер рукавом.

      «Оставайсь здорова.

      В далекій дорозі

      Найду або долю, або за Дніпром

      Ляжу головою…

      А ти не заплачеш,

      А ти не побачиш, як ворон клює

      Ті карії очі, ті очі козачі,

      Що ти цілувала, серденько моє!

      Забудь мої сльози, забудь сиротину,

      Забудь, що клялася; другого шукай;

      Я тобі не пара: я в сірій свитині,

      А ти титарівна.

      Кращого вітай,

      Вітай, кого знаєш… така моя доля.

      Забудь мене, пташко, забудь, не журись

      А коли почуєш, що на чужім полі

      Поляг головою, – нишком помолись.

      Одна, серце, на всім світі

      Хоч ти помолися!»

      Та й заплакав сіромаха,

      На кий похилившись.

      Плаче собі тихесенько…

      Шелест!.. коли гляне:

      Попід гаєм, мов ласочка,

      Крадеться Оксана.

      Забув; побіг; обнялися.

      «Серце!» – та й зомліли.

      Довго-довго тілько – «серце»,

      Та й знову німіли.

      «Годі, пташко!»

      «Ще трошечки,

      Ще… ще… сизокрилий!

      Вийми душу!.. ще раз… ще раз.

      Ох, як я втомилась!»

      «Одпочинь, моя ти зоре!

      Ти з неба злетіла!»

      Послав свитку. Як ясочка,

      Усміхнулась, сіла.

      «Сідай же й ти коло мене».

      Сів, та й обнялися.

      «Серце моє, зоре моя,

      Де це ти зоріла?»

      «Я сьогодні забарилась:

      Батько занедужав;

      Коло його все поралась…»

      «А мене й байдуже?»

      «Який-бо ти, єй же богу!»

      І сльози блиснули.

      «Не