Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

було, як у мене, одначе туги від того не поменшало.

      Я дівчину люблю,

      І Бог про те знає,

      Карай, Боже, того,

      Що нас розлучає…

      Ой, умру ж я, мила,

      А ти будеш жива,

      Чи згадаєш, мила,

      Де моя могила

      Ой, моя могила

      Край синього моря

      Хто не зна любові,

      Той не знає горя.

      Я так захопився, що навіть забув про Улясю, а коли поглянув на неї, вона підвела голову. Здивований, побачив у її очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка її забаганка враз виконується. А може, розкоші, це ще не щастя? Що ми знаємо про світ, що ми знаємо самі пре себе? Нічого.

      – Ніколи не думав, що тобі подобаються сумні мелодії, – стиха мовив я.

      – А я сама не знаю, які мелодії мені подобаються.

      – Коли який стрій душі – під нього й мелодія?

      – Скоріше навпаки.

      – Музика мусить навертати людину на щось високе, вона наближає її до Бога.

      – Вона спонукає її до танцю або й до пиятики, – незгідливо відказала Уляся. – Люди потішають свою плоть.

      Здивовано поглянув на дівчину.

      – То зле. За тим забувають про душу.

      – Всі говорять про душу, але леліють, бережуть і люблять тіло.

      – Це неправда.

      Уляся подивилася на мене глузливо.

      – Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й ніс кривий? Тільки не бреши «Краса душі, краса душі», – перекривила мене чи ще когось – Всі торочать про душу, а люблять тіло. Коли краса зів’яла або її попсували хвороби чи рани, всі одвертають од тієї людини вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти Хіба знаєш, яка в мене душа?

      – Ясна.

      – Ясний місяць перед дощем. Та ще твоя пика. А люди… Вони здебільшого нищ й підлі. Я надивилася… Стелються біля батька, згинаються в три погибелі… А я дивлюся в їхні очі, а там заздрість і ненависть.

      – Всі такі?

      – Не всі Але багато.

      – Я знав інших людей Які служать науці, Богові Постують.

      – І що мають?

      – Вони й не хочуть нічого мати…

      – Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нічого в мирському житті.

      – Ти так підносиш мирське життя?

      – Підношу… І люблю. Люблю оцю цар-бороду, оці мальви, оці дерева. Люблю убори коштовні. Люблю хороми… Скільки казала батькові, щоб збудував палац, а він не хоче. Боїться людської заздрості. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.

      Я аж злякався. Не вперше мені чути таке, чимало спудеїв мріяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мріях полковниками, гетьманами, королями… Я ж ніколи не залітав думкою високо, навіть малим хлопцем не грався у полководців та королів. А тут про щось подібне казала дівчина. Я відчув у цій дівчині силу, силу, якої не мав сам, і враз подумав, що все, що було допіру, примарилося мені, така дівчина ніколи не зрозуміє і не покохає мене. Злякався ще раз, бо зрозумів, що кохаю відчайдушно і прагну кохання.

      – Ти, мабуть, думаєш про князя чи графа? – осмілився запитати.

      – Та вже ж дурня не покохаю. – І подивилася на мене пильно-пильно. – А з