Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

віншують величними словами…

      Пан Полуницький, як сказав війт Федір Лопата, «випав з воза й горнув на власних селян колоддя».

      Селянин, що стояв попереду інших, мовив з гідністю:

      – Ми згадували Орлика не як мазепинського фамільянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навіть осенщини.

      – Таки ж згадували! – гукнув Полуницький.

      – І не сором тобі, – сказав Полуботок і підвівся. На тому скінчився суд.

      Полуницький написав у Пітер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупі славлять Орлика й плекають надії на його повернення, що тільки минулого місяця Полуботків посланець бачився з Орликом біля Кальміуса. В те не повірили в Сенаті навіть найбільші незичливці України. Відчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смерті Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському містечку Крістіанштадті у ветхому будиночку на три кімнати, там же тулилися його родина і весь його почт. Так швидко сягнути звідти на Україну він не міг, і картку Полуницького просто викинули.

      Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших урядових людей, Полуботок засідати в суді не любив. Найчастіше, коли йшлося про речі дрібні, очевидні, він казав позивачеві та одвітнику:

      «Годіться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам».

      А бувало й так: «Кладіть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходіть у шинок і випийте мирову».

      Вельми часто позивачі слухалися тієї поради.

      Іноді справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишлянськім позові прийшло до нього два куми – Яремій та Ярема, вони випивали в шинку, і Ярема, не певний себе, віддав Яремієві на ніч на збереження гроші. Коли ж уранці, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремій мовив: «Вперше чую про неї».

      Полуботок довго мовчав, а тоді запитав кумів:

      – Хто звечора платив за горілку?

      Обоє відказали: Ярема.

      – А чого не Яремій?

      – В мене не було грошей.

      – А вранці ви похмелялися?

      – Так.

      – І хто платив?

      – Яремій.

      – І де ж ти взяв грошей?

      Яремій знітився й опустив голову. Я реготівся.

      – Віддай гроші й кладіть заруку, – сказав полковник.

* * *

      …Сказати правду, справами я тоді переймався не вельми і ледве пам'ятав про них. Жив у тривозі і в солодкій муці, либонь, то були найкращі дні мого життя.

      …По ставочку пропливає гордовита черідка лебедів, по той бік під берегом тужливо перегукуються крізь дрімоту китайські гуси. Може, їм щось болить, а може, їм сниться їхня далека країна, якої ніколи не бачили, бо повилуплювалися з підсипаних під квочки яєць тут-таки, над Стрижнем. А мені чомусь ніколи не сниться моя далека дитяча країна, така хороша та мила, з мамою і затишним куточком у малині, а сняться всілякі химерії, небачені будинки, ліси та ріки. Цієї ночі приснилася повінь, тепла весняна повінь, яка залила велетенські