Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

А син відказував крізь сльози: «Після того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем».

      Все це я бачив на власні очі, чув на власні вуха, бо стояв серед покосів на Полуботковому сінокосі. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми приїхали до Чернігова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свій клопіт – видивлятися у вікно, коли на подвір'я вибіжать Уляся з Оленкою, та приєднатися до них. Я сподівався, що полковник і далі не завдаватиме мені ніякої служби, але він, на мій подив і розчарування, вже другого дня по приїзді сказав:

      – Пора й тобі, Іване, сукать дратву.

      Я здивувався.

      – Ви хочете оддати мене в чоботарі?

      Полуботок осміхнувся.

      – Це така примовка. Шевського діла починають учитися з сукання дратви. Ти ж повчися трохи канцелярії, потримай у руках книги шнуровії та прибуткові, подивися на життя, а небавом сядеш за стіл з військовими канцеляристами. А ще мій домашній підписар занедужав, поїдеш зі мною в Полуботки.

      Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помітив і хотів одшити мене од Улясі чи й справді вирішив сповнити дану моєму батькові обіцянку.

      Наступного дня ми поїхали на сінокіс. Від Чернігова до Полуботків – дві чи три верстви, ми приколотили верхи, зупинилися під вільхами над Стрижнем. Світило сонце, дикі голуби купалися в його променях, туркотіли у вільхах, луг зеленів, надив очі жовтизною квітів, скошені трави пахли водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку, десь із дитинства. Одинадцять косарів махали косами, й змигувало на косах проміння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворітні покоси з сонячного проміння.

      Полковник узяв косу й повів косарів, ручку брав широку, покіс бунтувався в пояс. Дві широкі дороги лишалися за полковником, здавалося, то проїхав віз, а не людина вдавила стерню чобітьми, біліла сорочка на широкій спині, під кінець другої ручки на ній «сів орел» – проступила пляма від поту, темніла міцна засмагла шия й свистіла коса, стинаючи трави під самий корінь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силі, впевненості, подумав, що ніколи не зміг би ні косити так (я справді взяв косу, за першим же помахом загнав її носком у купину й, хоч далі тримав її як треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою гриву в дві четверті), ні господарювати, ні владарювати. Немає в мене ні хисту до того, ні духу, ні прагнення. Але ж я такий самий чоловік, з такої самої плоті й крові? Де все те береться в одних і чомусь його немає в інших? Вони самі не хочуть того, чи не вміють, не можуть примусити себе наказувати іншим людям розпоряджатися їхніми долями? А може, і тим не дане таке право, може, вони одбирають його в інших та ще й упевнюють себе, що так і повинно бути?

      Поки так розмірковував, поміж косарів сталося замішання. Старий Тимошенко, котрий чипів біля воза, знову підчовгав до полковника:

      – То що даєте за мої ґрунти?

      Може, через те, що роздумував над тим, хто має право розпоряджатися