Печера. Марина и Сергей Дяченко

розгубилася. Вона, власне, й подзвонила для того, щоб говорити, але не чекала такої грубої й наполегливої спонуки.

      – Говоріть, ну?…

      – Добрий день, – пробелькотіла Паула ніжним голоском, одночасно грайливим і єлейним. – Пан Кович?

      – Ну, – з відразою підтвердила слухавка.

      – Вас турбує студія художніх програм, четвертий канал… Ми готуємо передачу про вашу тво…

      – Ім'я режисера.

      – Що? – запнулася Паула.

      – Ім'я режисера передачі, не ти ж її робиш, так?

      За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вільне від слухавки вухо.

      – А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про…

      – Він що, сам не може подзвонити?

      – А… Я асистент і хотіла б… касети…

      – Потім, – сухо кинула трубка. – Я зайнятий.

      Короткі гудки.

      «Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар'єру – вчися…»

      Паула зітхнула.

      Видно, кар'єри їй не зробити ніколи.

* * *

      Царна брела, низько опустивши граціозну головку, повернувши розтруби вух до землі.

      Каміння відгукується перше. Каміння здригається від кроків, і відзвуки їх, глухі й дзвінкі, лунають на багато переходів навкруги, і царна знає, що хвилину тому в кривому коридорі на два яруси вище жадібний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу крові, і тепер не знає, що робити з кістлявим розтерзаним тільцем – і так уже ситий…

      Дихання. Царні здавалося, що вона його чує з усіх боків, – різними голосами дихав вогкий вітер. У темряві переходів товстий, громіздкий барбак гнався за барбачихою – і наздогнав, і до любовного ігрища додалася неабияка частка жорстокості. Барбаки хтиві; царна злякано смикнула вухами.

      Її вабила вода, проте шлях до річки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожніх коридорах, ловила вухами зітхання та згуки, однак – дедалі ясніше й чіткіше – усвідомлювала, як наповзає, як сочиться з провалів лихо.

      Вона піднялась на ярус вище. За три проходи обігнула пару таких, як вона сама, царн на паші, піднялася знову, обережно обійшла ситого схруля й знову нашорошила мушлі вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звуків ноту свого неспокою, – дарма. Ніщо не порушувало розміреного життя Печери, і водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалі частіше здригалася, прислухалася й озиралася.

      Її шукали.

      Її шукав напружений погляд, і величезні ніздрі приплющеного чорного носа цідили вітерець Печери, по крихті виловлюючи її запах; царна, майже позбавлена нюху, інтуїтивно відчувала, як розтікається її дух по коридорах і по ярусах, як він цівкою збігає вниз і піднімається нагору, повисає над кам'яною долівкою, грузне в мохах…

      Вона брела розгублена. Відчуття неправильності, неможливості навколишнього позбавляло її сили.

      Потім родина маленьких тхолів, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тікати; це сталося на два яруси нижче, там,